Банальність зла по-балканськи: Славенка Дракуліч «Вони б і мухи не скривдили»
Банальність зла по-балканськи: Славенка Дракуліч «Вони б і мухи не скривдили»

Славенка Дракуліч – хорватська письменниця та журналістка, феміністка, критикиня комунізму, а також гостя цьогорічного «Книжкового Арсеналу». Її книга «Вони б і мухи не скривдили: Воєнні злочинці на суді в Гаазі» була вперше опублікована ще у 2003 році і отримала схвалення від поціновувачів літератури факту у світі. Цього року завдяки видавництву «Комора» та перекладачці Роксоляні Свято на полицях книгарень вона з’явиться і в перекладі українською.

Війна 1991–1995 років у колишній Югославії забрала життя багатьох тисяч людей, змусила цілі покоління покинути свої домівки та емігрувати. «Етнічні чистки» в Боснії (трагедія Сребрениці) було визнано наймасовішими вбивствами в Європі після Другої світової. Після подій у Фочо Трибунал уперше за історію назвав зґвалтування злочином проти людяності. Все це мало місце. Проте мало хто хоче це згадувати, особливо з очевидців подій. І не завжди через біль спогадів — іноді через сором. Війна уявнила те, чого люди не знали про своїх сусідів, чого не знали і про себе.

Торкнулась вона і Славенки Дракуліч, яку звинуватили у недостатньому патріотизмі та космополітизмі. Разом з іншими письменницями, які раптово стали персонами нон ґрата у власній країні, Славенка була вимушена емігрувати, і так її другим домом стала Швеція. Та це не завадило їй і надалі перейматись життям свого народу. Після завершення воєнних дій на теренах колишньої Югославії, письменниця відвідувала слухання Міжнародного Трибуналу в Гаазі, де розглядались воєнні злочини 1991–1995. Результатом її спостережень став есеїстичний твір, збірка психологічних портретів з власними рефлексіями на теми війни, вини та індивідуальної відповідальності.

«Коли професія змушує його вбивати людей, він не вважає себе вбивцею, бо робить це не через власні схильності, а лише з професійного обов’язку. Із власної волі він би й мухи не скривдив», – Славенка вибирає цю цитату з роботи «Досвід розуміння» Ганни Арендт епіграфом до своєї книги, підкреслюючи таким чином зв’язок свого твору з ідеями німецько-американської дослідниці та позичає назву – «Вони б і мухи не скривдили».

Як колись у 1961 році Ганна Арендт (яка писала репортажі для The New Yorker про процес над Ейхманом в Ізраїлі), Дракуліч відвідує судові засідання над злочинцями проти людяності, і так само, як колись це зробила її попередниця, Славенка помічає цю моторошну звичайність найвеличніших вбивць. Концепція запропонована майже півстоліття до того Ганною Арендт знову віднаходить свою актуальність. Банальність зла, моторошність нормальності.

У «Вони б і мухи не скривдили» Дракуліч змальовує портрети звинувачених у Трибуналі. Славенку цікавить якими були люди, що спромоглися проводити «етнічні чистки», як виглядали та на кого були схожі ті чоловіки, що ґвалтувати жінок та стріляли в потилицю, вважаючи, що війна виправдовує все. Чи були в них роги, чи, може, ратиці — або може вони мали помітну психічну хворобу? Чи все ж це були звичайнісінькі люди, такі ж, як і ми, які просто зробили неправильний вибір? Письменниця намагається розкрити їхній внутрішній світ, збагнути, яке рішення в житті змусило їх вибрати саме цю дорогу, що привела до Трибуналу.

Трибуналу, який зовсім не нагадує гучні телевізійні слухання. Перехресні допити, що відбуваються з найжорстокішими вбивцями планети, не цікавлять навіть журналістів. Правосуддя – це нудно, зовсім не як у кіно.

Проте «справжня драма тут полягає в тому, що все це відбулося насправді: справжні смерті, справжні жертви, справжні вбивці. І справжня кров (…) від цієї реальності не можна втекти. Коли наприкінці судового дня я дивлюся на підсудних, вони мені вже здаються іншими. Я бачу те, чого не бачила раніше: не нудні обличчя, а кімнату з закривавленими стінами».

Через історії окремих людей Дракуліч вдається наблизити нас до розуміння набагато масштабніших понять, зрозуміти внутрішні мотиви війни на Балканах. Однією з них є історія Мілана Левара, який свідчив на Трибуналі про вбивства сербського цивільного населення в жовтні 1991 року в Ґоспичі і вірив, що, врешті, у такий спосіб хорватський уряд буде змушений поновити розслідування та покарати злочинців. Скільки б він не намагався надати розголосу цим подіям, влада закривала очі (адже і самій було що приховувати), а головного винуватця вбивств в Ґоспичі, Тихомира Орешковича, відпустили після місцевого суду. Усвідомлюючи усі ризики, які на нього чекають в рідному містечку, Левар відмовився від програми захисту свідків і залишився в своїй країні, аби контролювати перебіг слідства. Він наївно вірив, що зможе спокійно жити в рідному Ґоспичі, проте, мабуть, він не знав про так званий синдром телевізора.

Багато хто користувався війною, аби збагатитися. Люди виносили телевізори з покинутих будинків, а хтось робив і значно жахливіші речі. Проте, якщо б хтось наважився б їх зупинити, то почули б: «Замовкни! Ти й сам украв телевізор». Мілан Левар наважився, спробував розірвати зачароване коло брехні та замовчування і загинув. «Наша особиста параноя, дрібні крадіжки й мовчазні вуста спричинилися до вибуху бомби, якою було вбито Левара», — пише авторка.
Саме через усю цю корупцію, покривання, та замовчування Гаазький Трибунал був просто необхідний. Країна власноруч була нездатна покарати винних.

Винних тут оспівували як героїв. Тихомира Орешковича та Мірко Нораца, за свідчення проти яких помер Мілан Левар, на їхній землі вважали оборонцями від сербських агресорів, їм надавали титули почесних мешканців навіть після початку слідства, за них виходили на протести. Обвинувачення колишніх героїв похитнули національний міф про те, що Хорватія вела лише оборонну війну.

Потрапляє під уявний об’єктив Дракуліч і трійця, яку Трибунал звинувачує у зґвалтуванні сотень мусульманок у містечку Фоча. Банальність зла тут набуває нової форми. Дракуліч не може повірити в повну невідповідність зовнішнього вигляду звинувачених та скоєних ними злочинів. Радомир Ковач, який на додаток до усього ґвалтував 12-річну дівчинку, а потім продав її у рабство, на суді виглядає як людина, якій можна довірити відвести свою доньку до лікарні.

Лякає, та водночас заворожує, наскільки страшними можуть стати люди. Ґоран Єлісич, герой ще одного розділу, боснійський серб, зі слів свідків був чи не найдобрішою людиною на землі. На його користь на суді свідчили навіть мусульмани, для яких він до війни був вірним товаришем. Вони просто не могли повірити в його винуватість. Та все ж в ті 18 днів у травні, коли він виконував обов’язки охоронця концтабору, Єлісич убивав. Лише тоді. Ніколи до, чи після.

«Як же таке можливо, запитували судді, щоб людина перетворилася на монстра лише на вісімнадцять днів?» Як може та сама людина називати себе другим Адольфом після Гітлера — і водночас платити за вибиті шиби старенькій мусульманці? Стріляти в потилицю та отримувати несамовите задоволення від процесу вбивства на очах власної дівчини — і бути найліпшим приятелем-рибалкою? Можливо, він просто рятував власне життя, стріляв, аби не застрелили його самого?

Славенка Дракуліч пише не лише про простих людей з соціальних низів, яких війна зробила злочинцями. Не лише про неосвічених селян, для яких вона стала способом вижити, а вбивства були виконанням наказів. На сторінках «Вони б і мухи не скрвидили» з’являються і більш гучні імена. Слободан Мілошевич, Ратко Младич, Радован Караджич. Трійця, відома на весь світ. Ті, хто надавав накази, ті хто розбурхував ненависть. Дракуліч цікавить приватна сторона їхнього життя, якими вони були поза війною. Ми дізнаємось, що Мілошевича дружина називає «красунчиком», а Младич любить грати в настільні ігри з родиною. Вони не монстри, хоча їхні злочини і нелюдські. Вони такі ж, як ми, як би не хотілось вірити, що це не так.

За нормальних умов добрим бути легко, легко моралізувати — якщо ти існуєш в умовах, які цьому сприяють. Можна бути добрим, якщо ти смачно поїв, як писав Мераб Мамардашвілі. Легко розмірковувати про умови, в яких ми не знаходились. Проте після прочитання таких творів набагато сильніше хочеться цього уникнути.

Серб, хорват та боснієць грають у карти. Вони чудово послуговуються однією мовою, ділять між собою мусульманські страви без огляду на їх віросповідання. Тут немає агресії, словесних баталій чи, тим паче, насилля. Вони живуть в гармонії та спокої. Читають книжки, дивляться супутникові канали. Та, на жаль, не в рідній їм колись Югославії. Не в Хорватії, Боснії чи Сербії, та навіть не Македонії чи Косово. Вони перебувають у Схевенінґенському таборі утримання в Гаазі, куди потрапили за ненависть одне до одного. Жахлива іронія епілогу твору Славенки Дракуліч залишає неприємне відчуття пустоти та образи. Утопічна атмосфера братерства та єдності між учорашніми заклятими ворогами змушує задуматись: для чого все це було?

«Коли дивишся на радісних хлопців із Схевенінґенського табору утримання, відповідь здається однозначною: все це було марним».

«Вони б і мухи не скривдили» — беззаперечно, книга, варта прочитання. Вона допомагає хоча б трохи зрозуміти причинно-наслідковий зв’язок такої близької до нас, як територіально, так і часово, війни, про яку ми так мало знаємо, і про яку, враховуючи політичну ситуацію в Україні, варто б дізнатись більше.

Олександра Дмитренко
Джерело: Літакцент

Схожі новини