fbpx
Чоловіка у чоловікові не заховаєш. Чи заховаєш?

Попри те, що Словаччина є сусідкою України, сказати, що ми знаємо її літературу, практично неможливо. Переклади українською трапляються рідко, а ті, які існують на книжковому ринку, отримують неналежну увагу з боку літературознавців, критиків і звичайних читачів. Чому ж ми так добре орієнтуємося в польській чи білоруській літературі, натомість проявляємо мало інтересу до словацької?

Якщо копнути глибше, то спільних рис між літературою України та Словаччини є дуже багато і це стосується не лише окремих тем. Практично всіх персонажів словацьких текстів можна перенести в українські реалії і навпаки. Тож головним героєм «Іменем батька» міг би стати будь-який українець, який би наважився на таку розповідь. Треба мати неабияку сміливість, аби вільно виражати ідеї, що наскрізною ниткою проходять через увесь сюжет.

Фото: з інстаграм-акаунту books.ko

Почнімо з того, що Балла став популярним у рідній країні завдяки своїй надзвичайній пильності до людських відчуттів та вад — через іронію та в’їдливий гумор в «Іменем батька» автор зображає стосунки між батьком і сином, причому доволі-таки незвичні стосунки. Адже ми, українці, звикли до того, що коли народжується дитина, батьки намагаються присвятити себе повністю їй, ставлячи своє чадо в центр всього Всесвіту.

Тут же оповідач із самого початку говорить зовсім інше: «Не розумію, чому я повинен був би надавати комусь перевагу лише через те, що це мій син. Гаразд, я його не вб’ю. Але це все. Для мене це чужа людина», — тут і далі читач зауважує, що така тональність не зміниться упродовж всього твору. Більше того, для тих, хто не зрозумів з першого разу, герой пояснить свою позицію щодо дітей детальніше:

«Мені має бути соромно за те, що мені ще досі вдається бути чоловіком, партнером? Лише для них я повинен був жити? Вони живуть, а я рухаюся далі і теж живу. Хоча й на пенсію, але живу. В історії були і на нашому континенті часи, коли батьки не панькались із дітьми: мали їх стільки, що не було причини панькатись. Одна дитина поранилась, померла, інша була від початку хворобливою, третю продали, четверту десь забули»,

— жорстоко, чи не так? Однак Балла думає по-іншому: його персонаж не вдає із себе вовка в овечій шкурі, а одразу попереджує: далі по тексту буде ще спекотніше і на таких фразах діло не скінчиться. Згодом він дивуватиметься, чому молодший син його не любить: «Він не має права очікувати від батька почуттів та любові як чогось очевидного. Обов’язкова любов? Обов’язкове зацікавлення? Я з іншого тіста», — і вже тут можна уявити розпачливі крики читачів (точніше, читачок) про те, який безсовісний наратор, як він може не мати батьківських почуттів?

Але правда в тому, що таких чоловіків не лише у Словаччині, а й в інших країнах, є дуже-дуже багато. Просто не всі наважаться визнати те, що роль батька — не для них. Тож їм буде простіше вдавати захоплення від того, що їх постійно оточує, аніж відкрити душу і показати себе справжнього.

Та не оповідачем єдиним живе текст «Іменем батька» — всі події розгортаються навколо переїзду молодої сім’ї (чоловік, дружина, двоє синів) до нового, ще не до кінця добудованого житла, у підвалі якого згодом почнуть коїтися містичні речі (які саме – продовжувати не буду, аби не спойлерити). Через певний час шлюб починає тріщати по швах і чоловік, звісно, не хоче визнати своєї вини, вважаючи себе не причетним до того, що його дружина поступово божеволіє, менший син зневажає, а сусіди дико дратують.

Виправдання доволі банальне: «Я також хотів поводитись у шлюбі відповідально. Але чи може молодий чоловік на початку уявити, яким буде кінець? Чоловіка у чоловікові не заховаєш. Якщо заховаєш, то із наслідками», — ох, цей підступний Балла! Він ніби й пробує нав’язати читачам думку, що всі чоловіки — однакові і від природи вони не повинні зберігати вірність, виховувати дітей (це ж може зробити їхня мати!), допомагати вдома (для цього є самі діти), але водночас поливає все це соусом іронічної трагікомічності таким чином, щоби читачі побачили: Балла всього лише розчарований традиційним сприйняттям ролі батька в суспільстві. Йому (чи то пак оповідачеві) бракує свободи від усталених норм і традицій, від людського упередження.

«Іменем батька» — це крик розпачу чоловіка, який втомився від  самотності. І попри те, що він постійно перебуває в оточенні інших людей, йому не вдається до кінця соціалізуватися. Його внутрішнє «я», безумовно, страждає від несприйняття світу і від того, що чоловіка у чоловікові не заховаєш. Чи все ж заховаєш?

Галина Сафроньєва

Джерело: Книжкова шафа

Схожі новини