fbpx
«Матінка Макрина»: католицька Шахерезада, яка продає свої історії
«Матінка Макрина»: католицька Шахерезада, яка продає свої історії

Новий переклад роману відомого польського письменника Яцека Денеля «Матінка Макрина» базується на одній призабутій містифікації 19 століття про настоятельку мінських василіянок і її семирічні переслідування й муки за віру. За життя містифікаторку не викрили, а польські поети Юліуш Словацький і Адам Міцкевич навіть написали про неї поеми.

І тільки через якийсь час після смерті Макрини було виявлено, що за постаттю ігумені ховалася Ірена Вінчева, вдова російського офіцера.

З книжок Денеля можна помітити, що автору імпонують забуті історичні постаті, тож він активно досліджує їх, надаючи реальним персонажам нового звучання в художній прозі. Але цим справа не обмежується. У «Матінці Макрині» автор не лише воскресає реальну містифікаторку Макрину Мечиславську, а й показує процес народження історій, медійних персонажів, функціонування метанаративу та політики постправди.

У романі подано дві паралельні оповіді. Перша – житійна історія про муки за віру сестер василіянок під гнітом православної церкви. А друга – життєпис Ірени Вінчевої (або Юльки, як вона сама себе називає і як ми будемо далі говорити про справжнє «Я» містифікаторки), вдови офіцера, яка теж пережила багато страждань, щоправда, не через віру, а через чоловіка-п’яницю, від якого на тілі жінки залишився не один шрам. В якийсь момент ці історії зливаються в єдину – Юлька поступово перетворюється з нещасної вдови на нещасну гнану світом василіянку, матінку Макрину, тож яким би не було минуле цих персонажів, а майбутнє в них спільне.

Маскуватись під ігуменю й розповідати перероблену історію власних страждань Юлька починає не випадково. Польський критик Даріуш Новацький схарактеризував постать Макрини як «Шахерезаду, яка продає свої історії». І це дуже влучно: як і для Шахерезади, для Юльки вигадування історій стає єдиним способом вижити. До своєї смерті Вінч хоч і дуже погано поводився з жінкою, та все ж приносив якісь гроші, а опісля Юльці лишається тільки просити милостиню й існувати при монастирі (в який їй, до речі, не вдається влаштуватись на «офіційну роботу»). В якийсь момент вона розуміє, що для того, щоб отримати їжу, їй треба привернути до себе увагу, виділитись з натовпу – розказати історію. А історія про мучеництво за віру продається добре. Таким чином Юлька сама перетворює себе на василіянку. Ні, їй не одразу вдається правильно оповідати історії, щоб не бути викритою. Але вона стає все кращою оповідачкою, і в результаті героїні вдається обдурити спільноту Парижа й Рима, Міцкевича і двох римських пап, а також багатьох поляків на еміграції. Ба більше, вона стає блискучою оповідачкою, постійно додаючи до своєї історії деталей і героїв, оскільки вчиться «письменницькій майстерності» і вміє побачити, яких саме персонажів і страждань жадає сьогоднішня публіка:

«Я зиркала звисока на моїх слухачів: у кого від чого очі горять, від чого язик вистромлюють та облизують губи, від чого їм на щоках рум’янець виступає. <…> Якщо око блиснуло, коли я починала розповідати, як падали удари на біленькі спини молодих сестричок, то потім більше було про збиткування з нас солдатнею — спеціально для цієї розпусної душеньки. <…> Кожному давала те, чого він найпалкіше прагнув, про що він соромився іноді слухати, але з насолодою приймав, виправдовуючись тим, що це історія про мучеництво — чиста-пречиста».

А тим часом паралельне розгортання двох історій дає читачам можливість спостерігати за тим, як з авторчиної біографії народжується її персонаж, як бідна хата офіцерської дружини перетворюється на вбогу келію настоятельки та як побої чоловіка стають результатом знущань православних ченців. А також побачити, як страждання Юльки, приховані за муками Макрини, від оповіді до оповіді перебільшуються й підганяються під жанрові форми житія.

Оскільки перед нами є й авторчина біографія, і її твір, можна проаналізувати специфіку історії Макрини з погляду психоаналізу. Фройд писав, що «невдоволені бажання – рушійні сили фантазій», а творчість є актом мріяння наяву, тож можна поглянути на оповідь героїні як на спробу переписати своє життя. Ми знаємо характеристику черниць як Христових наречених, а Юлька до заміжжя мріяла стати черницею. І от що цікаво: якщо в реальному житті героїня зрадила Христу і своїм чернечим мріям з російським офіцером, то у своїй історії вона не дає Макрині ані на мить забути про віру чи піддатись на якусь зі спокус перейти у православ’я, робить її безмежно вірною й відданою своєму Божественному нареченому. Щоправда, вигадка героїні зайшла значно далі, ніж сублімація бажань на письмі: Юлька не просто змальовує своє життя таким, яким прожила б його, якби мала змогу все повторити, – їй вдається стати власним персонажем, перетворитися зі старої нещасної жінки, яка більше нікому не потрібна, на важливу суспільну постать, символ пригніченої Польщі.

А можливість компонувати та продавати історії стає для героїні роману вдалою альтернативою заміжжю, основній «кар’єрі» для жінки 19 століття, з якою в Юльки не склалося. Тож жінка, яка не могла стати матір’ю, стає духовною матінкою, настоятелькою. Спочатку через історії, які оповідає, а потім насправді.

Важливо, що «Матінка Макрина» показує не лише народження художнього тексту, а також формування й розвиток медійного персонажа, який претендує на певну політичну владу.

Матеріал, на якому базується оповідь Макрини – не лише її власна, замаскована під житіє, біографія. Десь оповідачка дійсно бачила черниць василіянок, які страждали. І основу своєї оповіді, як і базові біографічні дані про справжню Макрину, псевдо-Макрина почула від очевидиці. Щоправда, далі жінка крутить здобутою історією так, як їй це здається потрібним.

А світ, якому Макрина розповідає про свої муки, потребує не приватної історії мучеництва, а добре скомпонованої розповіді й зрозумілого метанаративу, а також медійної постаті, яка цей метанаратив просуватиме, «зірки», чиї вельони слухачі розриватимуть на сувеніри, чи то пак, в контексті часу, на реліквії. І Макрина показана такою медійною постаттю, яка ще не знає, що таке політика постправди, але вже активно використовує її, пропонуючи слухачам своєї історії саме таку її версію, якої ті бажають. А отець Єловицький, який постійно знаходиться при матінці, є відповідальним за зв’язки з громадськістю: Макрина знає, на які історії чекає спільнота, а Єловицький знає, як дати можливість відкремсати від цієї мучениці ще вельону, з ким домовитись про видання її оповіді, як організувати зустріч у папи римського і т.д. По ходу роману героїня інтуїтивно здогадується, як треба працювати над власним іміджем: вигадувати дива, свідком яких вона нібито стає, розповідати про віщі сни, благословляти, казати на кожному кроці про Польщу і її потреби, плести інтриги тощо, тобто створювати велике політичне й релігійне шоу. І, що важливо, публіці подобається шоу Макрини.

У результаті роман прочитується як протистояння наративів: метанаратив vs. приватна історія. Адже історія Польщі, якій потрібен був символ опору Росії й православ’ю, та історія Юльки, якій потрібна була велика компенсація за минулі страждання і гра в інше життя, — це дві грані тієї самої історії.

Читати:

  • Якщо ви любите містифікації;
  • Якщо ви любите історії про поганих росіян;
  • Як приклад функціонування політики постправди.

Не читати:

  • Якщо вас верне від агіографічних творів;
  • Якщо вам не сподобався серіал «Молодий Папа».

Тетяна Петренко
Джерело: Читомо

Головне фото — з інстаграм-сторінки vyshnevyjcvit

Схожі новини