fbpx
Оксана Забужко. «І знов я влізаю в танк…». Вибрані тексти 2012–2016: Статті, есе, інтерв’ю, спогади
Оксана Забужко. «І знов я влізаю в танк…». Вибрані тексти 2012–2016: Статті, есе, інтерв’ю, спогади

Поява книжки симптоматична для українського суспільства, в якому письменник виконує, окрім власне мистецької, ще й кропітку громадянську працю. Зокрема, як інтелектуальний і моральний авторитет для співгромадян постійно оцінює явища вітчизняного суспільно-політичного життя. У збірці опубліковано статті, есеї, інтерв’ю, спогади Оксани Забужко, написані під час президентства Віктора Януковича, драматичних подій Майдану, початку та розгортання війни на сході України. Частина праць, опублікованих у західних медіях, уперше виходить українською мовою.

Книжка містить палку передмову (чи то «Замість передмови»), в якій письменниця наголошує необхідність проговорювати й промислювати особливості сучасної війни як такої, в якій завойований інформаційний простір є значно важливішим, аніж зброя, військо, реально здобуті території. Два розділи збірника, «Проти матриці» та «Ландшафти й профілі», творять трагічну мозаїку наших перемог і поразок.

І хоч би про що писала авторка (звіряче вбивство Оксани Макар, особливості українського футболу як чесної битви і безчесного бізнесу, хворобливе бажання кожного українця бути в «номенклатурі», «Дім Булґакова», який насправді був домом українського архітектора, інженера, почесного громадянина Києва Василя Листовничого, чи релігійний аспект нинішньої російсько-української війни), вона залишається вірною власній інтенції — відвойовувати простір свідомости, повертати людям здатність аналізувати факти в епоху «розбомблених мізків».

У другому розділі авторка вистилає ландшафти українських міст, зокрема, Дніпра й Донецька. Особливо цікавим є текст про Донецьк. Приїхавши сюди, письменниця вперто шукає Лису гору, яку так геніяльно згадує Василь Стус у поезії «На Лисій горі догоряє багаття нічне». Вірш стає ключем, який розмикає межі часу й простору, допомагає віднайти норовисту й таки українську натуру цього міста: «сухість, пил, гупання крові в аортах, двиготіння відбійного молотка в темних надрах землі й тіла». Мабуть, аж тепер, після низки втрат, усвідомлюємо, яким насправді важливим був цей пошук.

Серед «профілів» або постатей, про які пише Забужко, є Тарас Прохасько (передмова письменниці до роману «НепрОсті»), Ліна Костенко (розповідь про суперечливі стосунки з леґендарною королевою шістдесятників у інтерв’ю з Євгеном Стасіневичем), Євген Сверстюк (есей-спогад із таким загадковим і рідним образом «дяді Жені»), Василь Лісовий, Юрій Шевельов та інші.

Загалом у цій збірці актуальної публіцистики чи не найбільше приваблюють авторські інтонації: то жартівливо-іронічні, то саркастичні, то трагічні й уривчасті (як голос того, хто опиняється на межі), іноді до щему зворушливі й теплі.

Колись, у передмові до дебютного роману Забужко писала: «<…> я сказала — i спасла свою душу». Крізь низку статтей, інтерв’ю та есеїв проходить червоною ниткою бажання спасти душу (свідомість) нації. Авторка — із тих письменників, які не втомлюються нагадувати «Пам’ятайте про Камірос». Пам’ятайте, що проти вас ведуть підступну війну. Однак є деталь, яка не дає зіставляти такий заклик до пильности з Касандриним кличем «Чатуй, стороже!». На відміну від героїні поеми Лесі Українки, письменниця вперто вірить у перемогу.

Катерина Девдера

Джерело: Критика

Схожі новини