fbpx
Подумки, пошепки, вголос…
Подумки, пошепки, вголос…

Мені доводиться читати багато літератури, писаної жінками, для жінок чи про жінок – і зовсім не обов’язково, щоб усі ці опції водночас збігалися в триєдиній єдності та творили загадковий дискурс іншого.В одній французькій антології я натрапила на цікаве авто-запитання, винесене в заголовок есею, адресоване чи то авторці, чи то читачам, а саме: «Чого ми боїмося, коли починаємо писати?». На більш ніж двадцяти сторінках один за одним спливали жіночі страхи: відшукати свій власний голос, прислухатися до власного темпу та ритму письма, відмовитися від авторитетів та наслідувань – зрештою, нічого нового – такі побоювання знайомі кожному, хто брався писати. Однак найбільший та найоригінальніший, якщо так можна сказати про страх, – це опинитись на острівці-резервації, де пишуть самі для себе, читають самі себе, саморефлексують, одне слово, маринуються у власному соку. І на цьому феміністичному континенті існують «свої» літературні премії, «свої» літературні критики та «свої» антології – і цікавиться всім цим теж лише «своя» публіка. Власний простір, так би мовити.

Так ось, антологія «З непокритою головою», що її уклала Віра Агеєва, – terra magna української літератури, а не відокремлений та закритий у своїй інакшості острівець жіночого письма. В антології зібрано твори письменниць, які творили і творять самодостатню, – не епізодичну і не випадкову, – а послідовну, цікаву у своєму розмаїтті, професійну літературу: не гоббі, забаганку чи літерацькі, з романтичним нальотом, вправи артисток-письменниць, – а саме професійну літературу, яка виходить далеко за межі сальонових витрибеньок та кухонних таємниць.

Свого часу знаменита Сімона де Бовуар скаржилась на те, що письменниця – звучить грайливо-несерйозно (тобто, жінка не пише, а, – так собі, – пописує), а письменник – це вже зовсім інша категорія серйозності, це поважне та суспільнокорисне заняття. Власне, праматір французького фемінізму та упорядниця антології Віра Агеєва одностайні в своєму резюме стосовно статусу жінки-письменниці: література для жінок була заняттям небажаним, навіть не дуже гідним, загрозливим у плані психічного та, увага, фізичного здоров’я! Звідси і виклична назва книжки – «З непокритою головою» – як символ невідданої свободи (не побоюсь каламбурити – свободи слова) та відваги протистояти патріархальній традиції.

Далебі, що ж означає – фемінне письмо? Певний вибір тем, специфіка стилю, композиційна відмінність, типажі героїв чи, може, особлива емотивність тексту? Усе водночас і ніщо зокрема: фемінне письмо – найбільш загадкова, на щастя для невтомних у своїх шуканнях феміністичних критиків, і множинна у своїх визначеннях концепція. Говорити власним голосом – так визначає жіноче письмо Віра Агеєва; Галина Пагутяк, одна з авторок антології, пише в новелі «Небесна кравчиня» про омріяну власну, не чужу, сукенку: «Коли вона виросте, то відірве від сукні бутафорські рукави і поділ, повитягує золоті й срібні нитки, позбудеться сонця на правому, а місяця на лівому плечі. Вона зможе її забрати з горища, притулку для заплаканих мрійників. І відпустить його. З нею нічого лихого не трапиться, не здійсняться пророцтва батька й матері, які нібито бажають добра, а насправді забирають усі шанси бути собою. Не такими, як вони, як усі інші». Сміливо можна провести аналогію сукня-тканина-текст-письмо, де нема нічого чужого та зайвого; від себе додам, що таїна ословлення жіночого досвіду починається ще задовго до появи слова: спочатку подумки, потім – пошепки і аж по тому – вголос.

Короткий курс історії жіночої літератури – таким міг би бути підзаголовок антології «З непокритою головою», якби книжка мала підручниково-академічні амбіції. Проте, антологія Віри Агеєвої не рамцює жіночий літературний дискурс початком–розвитком–розцвітом, залишаючи його відкритим простором, а не тісною кімнатою. Оминаючи ритуально-сестринський лозунг Оксани Забужко про те, що всі українські письменниці походять від Лесі Українки, антологія жіночої прози починається з «Меланхолійного вальсу» Ольги Кобилянської. А далі, в чіткій хронологічній послідовності, – п’ятнадцять авторок, чиї тексти творять корпус української жіночої літератури модерної та постмодерної доби.

Деякі імена, представлені в антології, вже стали канонічно-обов’язковими у розмові про дискурс українського фемінізму, інші ж іще не посіли свого місця серед небожителів і тільки починають відкриватись широкому загалу: це – Дніпрова Чайка (Людмила Василевська-Березіна), Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова-Косач), Уляна Кравченко (Юлія Шнайдер), Наталя Романович-Ткаченко та Катря Гриневичева. Письменниці-емансипантки першої хвилі українського фемінізму чомусь досі перебувають у тіні та відомі хіба що історикам літератури, хоча їхнє письмо цікаве і як документ епохи великих змін у житті маленьких жінок, і як зразок фемінного письма. Тож антологія робить важливу справу – демонструє ту, прославлену теоретиками фемінізму, сестринську спадковість жіночої літературної традиції.

Писати – відвертість насамперед із собою, коли немає потреби ховатися за псевдонімом, а письмо – нерівними і немаршами – відшукує власний ритм, своїми реченнями розповідає свою ж, непозичену історію і не ховається за чоловічими псевдонімами. Жінки-письменниці пишуть афективну історію, де сповідальна розмова з незнайомцем (новела «Одна ніч» Грицька Григоренка), пошук будинку-примари, в якому, буцімто, жив Ніко Піросмані («Спогад про Грузію» Ніни Бічуї), втеча від байдужого світу, який не приймає інакших – калік, божевільних чи просто надто чутливих до всякої несправедливості («Небесна кравчиня» Галини Пагутяк) – усе є актом ословлення вразливо-інтимного, тілесного досвіду, який не можна узагальнювати, систематизувати чи класифікувати. Письмо кожної з авторок є унікальним, як неповторним є їхнє осягання світу в собі та себе у світі: емансипе-письмо Уляни Кравченко, психологічно-чуттєвий модернізм Ольги Кобилянської та Лесі Українки, поетичне письмо Чайки Дніпрової, етно-письмо Катрі Гриневичевої, урбаністичне письмо Оксани Луцишиної – до кожного треба застосовувати принцип «новочитання», де матриці смислів не змінюють, а доповнють одна одну, утворюючи все нові та нові пласти таємничого іншого.

Марта Госовська

Джерело: Літакцент

Фото Катерини Коркішко

Схожі новини