Прогулянка вулицями Харкова за сторінками роману «Люди в гніздах»
Прогулянка вулицями Харкова за сторінками роману «Люди в гніздах»

Нещодавній роман Олега Коцарева «Люди в гніздах» – не лише книжка «про родинну» історію, а й непоганий привід поблукати колоритними вуличками міста Харкова. В контексті української літератури це місто традиційно асоціюється передовсім із письменством доби Розстріляного Відродження, але, як бачимо, і сьогоднішні автори приділяють увагу харківській урбаністичній тканині.

При всій еклектичності та епізодичності дискурсу «харківського тексту» в романі, навіть побіжний розгляд дозволяє позначити на карті міста Харкова кілька знакових точок, зображених, чи то пак оспіваних у книжці. Харківські локації «Людей в гніздах», як нескладно помітити, поділяються на дві групи.

Перша – так би мовити, «парадна». Це низка більш-менш добре знаних із краєзнавчих джерел, публікацій у ЗМІ адрес і пам’яток. Не можна не відзначити, що основна маса з них розташована в центральній частині Харкова, навколо вулиць Пушкінської та Сумської (крім хіба що парку Квітки-Основ’яненка, позиціонованого як колишня пам’ятка, місце занепаду палацу родини Квіток). Друга група – значно менш відомі місцини, переважно пов’язані з приватним, а не публічним амплуа героїв роману. Їх теж згруповано досить «кучно», навколо районів, відомих під назвами Заїківка, Москалівка та Стара Основа, і розташованих південніше центру.

Очевидячки, наша уявна екскурсія харківськими сторінками «Людей в гніздах» логічно складається з двох маршрутів.

Розпочнімо «північну» прогулянку з вулиці Сумської – головної, найвідомішої вулиці міста Харків. Вузлова локація в романі – Міська управа, де працює один із головних героїв, колаборант Олексій Крамаренко. В часи окупації нацисти відкрили орган місцевого самоуправління в будинку за адресою Сумська, 18-20. Будинок (1902-1904, Борис Михайловський, Сергій та Ілліадор Загоскіни) кілька разів реконструювався (востаннє – найвизнанішим у Харкові місцевим архітектором Олексієм Бекетовим). Знаний як будівля Ради гірничопромисловців. У дев’ятнадцятому столітті певний час тут навіть мешкала родина Алчевських. У двадцятих роках у будівлі квартирувала Вища рада народного господарства України. З 1936 року – Харківська промислова академія. Після Другої світової – спершу на Сумській, 18-20 містився Авіаційний інститут, а потім (і дотепер) – Радіотехнічний технікум. У тексті Коцарева згадуються легенди про перебування тут борделю, втім, сам письменник їх і висміює як типове профановане сприйняття старої архітектури.

Будівля колишньої Міської управи

Романний Крамаренко працює в цій будівлі в 1941 та 1942 роках, спершу як бургомістр Харкова, потім у Науковій управі. Прототип і тезко літературного героя оперував приблизно в таких самих часових рамках і установах. Щоправда, в реальності на якомусь етапі Міська управа переїхала в будівлю нинішньої Міської ради, а от адреса Наукової управи нам невідома.

Відкриті історичні джерела дають досить стислий і непевний портрет Олексія Івановича Крамаренка. Рік народження – 1892. Рік смерті не зовсім зрозумілий, вочевидь, або 1942, або 1943. «Лондонська легенда», наведена наприкінці книжки, навряд чи може сприйматися серйозною біографічною версією. Політичний портрет бургомістра так само неоднозначний, як і в його літературного двійника. Очевидні його зв’язки з усіма головними легальними групами окупованого Харкова – мельниківцями, місцевими українськими більш або менш націоналістичними активістами-«доленківцями», професурою, «дворянами», проросійськими колами. Але принаймні «доленківці» та «мельниківці» в спогадах трактують Крамаренка як діяча чужого, в кращому разі тимчасового попутника, при цьому для «росіян» він – «сепаратист». Дослідники наводять перекази про допомогу Крамаренка заарештованим і переслідуваним нацистською владою (зокрема, і євреям), але не пропонують реальних доказів такої активності. Натомість, є документи за його підписами, пов’язані з обліком євреїв і комуністів, з виловлюванням «заложників», заяви з нацистською фразеологією тощо. Найвідоміший наказ бургомістра про «заборону російської мови» Коцарев цитує в своїй книжці.

Олексій Крамаренко

Результати «правління» Крамаренка були далекі від блискучих. Місто швидко вмирало. В адміністрації панував хаос і корупція. Втім, треба визнати, що й повноваження бургомістра були скромні, а реальна влада – окупанти – аж ніяк не прагнула розквіту Харкова. У 1942 році Олексія Крамаренка звільнили з посади та, попри чутки про «підвищення у Рівне», відправили керувати Науковою управою, а в серпні заарештували. У «Людях в гніздах» бачимо навіть конкретну дату – 15 серпня, можливо, тут автор або використав якісь спогади родини свого прототипа, або вдався до послуг художньої фантазії, щедро переплетеної в цій книжці з історичними даними. Основні можливі версії обвинувачень, за якими взято колишнього бургомістра: корупція і махінації; співпраця з радянським підпіллям чи розвідкою (можливо, внаслідок радянської провокації – наприклад, оприлюднення даних про зустріч із розвідницею Іванцовою); співпраця з націоналістичним підпіллям (можливо, теж провокація, припустімо, групи Доленка-Семененка – в спогадах Доленка є розповідь про адміністративну боротьбу з метою усунути Крамаренка). Фіналом, очевидно, став розстріл.

Історії про «арешт до кінця війни» та вивезення до Німеччини, а потім, як уже згадувалось, утечу до Лондона, наведені в «Людях в гніздах», вочевидь, мають або літературне походження, або належать до родинних легенд – жодних інших згадок про це в доступних джерелах ми не знаходимо.

А ось, навпроти, знаменита в Харкові будівля «Саламандра» (архітектор Микола Верьовкін, 1913-1914). Величезний на свій час будинок до революції належав страховому товариству «Саламандра», звідки й пішла назва, а також прикраси у формі цих ящірок. У романі біля цього будинка чекає на Крамаренка радянська агентка Іванцова, з листом від сина, в якому, вочевидь, має бути пропозиція співпраці з радянською ж розвідкою. В реальності в «Саламандрі» жив, зокрема, знаменитий лінгвіст і літературознавець Юрій Шевельов. На стінах «Саламандри» вже в наші дні розгорталися пристрасті навколо меморіальної дошки діячу. Політичний вимір подій, звісно, перекреслив можливість серйозної дискусії про українську колаборацію в Другій світовій війні. Питання це в романі «Люди в гніздах» акцентоване, воно практично не проговорюється в «публіцистичному» аспекті, але майже постійно перебуває в центрі подій. Втім, про жодне однозначне його «розв’язання» тут, звичайно, не йдеться.

Будинок «Саламандра»

Піднімаємося трохи вгору Сумською та перед нинішнім Оперним театром повертаємо ліворуч, виходимо на початок вулиці Римарської. Там, де тепер розташувалася Харківська філармонія, в першій половині двадцятого століття працював Оперний театр, пізніше відомий як «Старий Оперний» (1829 рік, архітектор невідомий).

Старий оперний театр

Про культурне життя часів німецької окупації є різні відгуки. Але в будь-якому разі в окупації залишився невеликий відсоток яскравих митців, і організувати в Харкові «культурне відродження» не було жодної можливості (не кажучи вже про бажання окупантів). Однак, Оперний театр працював, місцева газета «Нова Україна» справді, як і в книжці Коцарева, рекламувала виставу «Винова краля», вона справді відбувалася приблизно опівдні.

Втім, найбільше в історії України театр прославився іншою виставою – «судом» над «Спілкою Визволення України» 1930 року. Засідання відбувалися саме в цьому приміщенні, квитки розподілялися централізовано.

Теперішній Оперний театр, досить експериментальної архітектури, збудовано майже на тому місці, де в двадцяті роки планували звести величезний театр «масового дійства», з грандіозною сценою, на яку мали б виїздити броньовики і танки. Та з переносом столиці УСРР до Києва проект зупинився. А новий оперний став рекордним довгобудом: його зводили з 1970 по 1991 роки (архітектори С. Миргородський, В. Єлізаров, Н. Чуприна, Р. Гупало). Коли театр нарешті відкрили, харківська інтелігенція не дуже схвально сприйняла його архітектурне втілення.

Новий Оперний театр

З вулиці Римарської нескладно опинитися на площі Конституції. Вона зазнала чимало змін, але в одному з її закутків продовжує стояти ще з буремних революційних часів трофейний танк. Він з’являється в іншій сюжетній гілці роману, в цьому танку ночує майбутній солдат Червоної армії Віктор Коцарев. Ніби ілюстрація химерного і по-своєму художнього світосприйняття юнака, в «інтер’єрі» танку з’являється видіння розписів релігійного характеру.

Трофейний танк на площі Конституції

Тим часом ми переходимо на другу важливу вулицю центру Харкова – Пушкінську. Як справедливо згадує письменник, свого часу вона мала назву «Німецька» через помітну присутність німецької громади. Практично на Пушкінській, точніше на площі Поезії, до середини ХХ століття стояла німецька лютеранська кірха досить імпозантної архітектури. Письменник 1920-30-х років, авангардист Ґео Шкурупій, згадує її в своєму романі «Двері в день» як своєрідну антитезу «лівому театру», тобто тодішньому «Березолю», розташованому через сквер від кірхи, та дорікає своєму персонажу, що він використовує як орієнтир саме кірху, а не лівий театр.

Вулицею Пушкінською в «Людях в гніздах» рухається, напевно, головна героїня книжки – Валя Крамаренко, молода жінка, заплутана в перипетіях, руїнах і втратах доби Другої світової війни. Це десятий розділ третьої частини, Валя зі своїм чоловіком і приятелькою ідуть у північну частину вулиці, десь ближче до нинішньої станції метро «Пушкінська», щоб взяти участь у розграбуванні продовольчого складу. Німецька армія вже залишає Харків, Червона ще не ввійшла – саме час на пошуки провіанту.

Дорогою між «концесіонерами» відбувається показова розмова: подруга Даша, чешка з походження, каже українці Валі, що українські організації в Другій світовій війні зробили хибну ставку на німців, і через це в усіх українців можуть бути проблеми (автор натякає, зокрема, на подальшу русифікацію Харкова, яку легітимізує імідж українців, а надто прихильників незалежності, як колаборантів – ілюструючи цю перспективу історією з професором, якого напередодні вступу армії СРСР у магазині висміюють за українську мову; випадок з професором зафіксований у справжніх спогадах про німецьку окупацію).

Валя намагається проігнорувати не надто коректно висловлені, але по суті правдиві прогнози приятельки. Зрештою, компанія долучається до мародерства, але потім усіх розганяють пострілами німці, які тут іще чомусь лишилися. Слова про те, що в арці цього двору колись намалюють Пушкіна, можуть свідчити, що йдеться про будинок № 69, з відомими серед харків’ян зображеннями: на одній стіні арки Пушкін зі старовинним пістолетом, на другій – персонажі сучасної масової культури, з якими поет нібито провадить дуель.

Дорогою Валя, її чоловік Євген і Даша минають будинок, де до свого арешту мешкав бургомістр Крамаренко. Вочевидь, це Пушкінська, 54. Великий конструктивістський будинок (архітектори Григорій Яновицький – до речі, автор футуристичного журналу «Нова Ґенерація» – та Євген Лимар), у якому мешкало чимало привілейованих осіб, про що свідчать меморіальні дошки. Професор Крамаренко тут оселився вже під час окупації, маючи можливість розподіляти житло, «звільнене» чи то від евакуйованих, чи від знищених німцями осіб. У третьому розділі третьої частини він пропонує отримати там квартиру ще й своїй колишній дружині, але та відмовляється від чужого житла.

Будинок на Пушкінській, 54

Навпроти цього будинку (№ 49) є ще один колоритний дім, зведений у 1935 році. Його жартівлива назва «Ноїв Ковчег» – від імені архітектора Ноя Підгорного. Серед іншого, будинок прославився тим, що, за міською легендою, в 1990-ті роки в ньому мешкала літня ідейно віддана комуністка, яка щодня виставляла на всі вікна своєї квартири бюстики Леніна, Сталіна та інших вождів, протирала їх від пилюки, переставляла, змінювала положення.

«Ноїв ковчег»

Зовсім неподалік цих будівель розташувався комплекс нинішнього Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут». Університет засновано 1885 року. На момент подій роману, в тридцятих роках, він поділявся на кілька інститутів. У Хіміко-технологічному інституті навчалася Валерія (потім вона там працює) та Олег. Тут працює професором і їхній батько, згадуваний майбутній бургомістр Олексій Крамаренко. Інститутські події в книжці висвітлено досить пунктирно, але є ефектний епізод, у якому однокурсники намагаються запустити адміністративний репресивний процес проти Олега. Він відбувається, скажімо так, у зеленій частині території «Політеху» – називати її парком чи садом, мабуть, було б занадто гучно. Проте і «парковий» бік цієї території, і решта її частин, насправді, відверто мальовничі та варті того, щоб сюди завітати. Тут відчувається дух епохи, а практично на кожній будівлі розташовано десятки меморіальних дощок, часом із досить цікавою інформацією про вчених, пов’язаних із ХПІ. Зрозуміло, що «тих» Крамаренків на дошках немає, але вони насправді працювали в цьому виші. Як і коротко згадана в романі друга дружина справжнього Крамаренка, Наталія Бершадська.

Нинішній хімічний корпус

На цьому загалом і закінчується північна, «публічна» частина Харкова, описана в «Людях в гніздах». Ми пересуваємося різко на південь. Основна частина романних подій тут відбувається в районі, відомому під назвою Заїківка. Точніше можна сказати, що топонім цей станом на сьогодні не дуже відомий, великою мірою дискурсивно поглинутий сусідньою Москалівкою. Приблизні межі Заїківки визначаються вулицями Гольдбергівською (раніше – Першої Кінної Армії, перед тим – Заїківська), Москалівською (певний час  – Жовтневої революції), річкою Лопань і залізничними коліями.

Тут розгортаються сюжети суто сімейного характеру. Взяти, до прикладу, Основ’янський міст із трамвайними коліями, де в брата головної героїні відбувається бійка з хуліганами, яка стала одним із пунктів обвинувачення проти нього «ініціативної групи» комсомольців в інституті.

Основ’янський міст

Поряд із ним, у нинішньому парку імені Квітки-Основ’яненка, згадуються руїни маєтку поміщицької родини Квіток. В одній із будівель жив колись і знаменитий письменник. У двадцятому столітті маєток втрачено, зберігся лише парк. Саме в цю місцину письменник вводить також іншого літератора – Володимира Свідзінського: він переходить Основ’янський міст, ніби вигадуючи один зі своїх віршів, явно дорогою на нинішню Новоселівку, де поет із дочкою Мирославою жив на вулиці Лютівській, 29 аж до свого арешту 1941 року.

Повертаємося до згаданої раніше вулиці Гольдбергівської, на момент дії роману – Заїківської. Тут наприкінці книжки хімік Юрій Палійчук (у ньому вгадується однойменний поет-футурист початку 1930-х, що про нього наразі немає виразних біографічних даних – автор безумовно мусив їх шукати під час роботи над антологією «Українська авангардна поезія (1910-1930-ті роки)») розшукує будинок Валі Крамаренко. Спочатку він опиняється біля так званої Гольдбергівської церкви. Офіційна назва храму – Трьохсвятительський. Неформальна назва походить від імені купця Григорія Гольдберга, який, нещодавно перед тим перейшовши з юдаїзму в християнство, ініціював та фінансував його будівництво у 1907-1915 роках (архітектори Михайло Ловцов, Володимир Покровський).

Трьохсвятительська церква

Напроти церкви зберігся його палац, також збудований на початку двадцятого століття в стилі «ар-нуво» (1915 рік, архітектор Віктор Естрович). Палац і церква – справжні архітектурні домінанти району. Церкву двічі закривали перед Другою світовою війною: вперше у 1923 році, вдруге наприкінці тридцятих чи на початку сорокових. У «Людях в гніздах» згадується третє відкриття Трьохсвятительської церкви при нацистській окупації (історики свідчать, що загальна політика окупантів на українських територіях була – дозволяти відновлення і розвиток релігійних структур, але блокувати будь-які виходи на політичний рівень, а також не дозволяти об’єднання православних конфесій у єдину церкву). Радянська влада після визволення Харкова не стала втретє закривати храм – тож відтоді він безперервно працює дотепер. Цікавий факт: підвал Трьохсвятительської церкви після війни віддали у користування місцевій громаді старообрядницької православної церкви.

Палац Гольдберга

Ріг Гольдбергівської та Полтавської. У романі є побіжна згадка про «підпільну синагогу» на цьому місці. Вочевидь, мова про якусь невеличку молільню, що діяла в довоєнні роки у приватному будинку нелегально чи не зовсім легально.

Сама вулиця Полтавська – знаковий топос роману. Тут у будинку під номером 8 мешкає велика частина персонажів: після приїзду з Києва і до розлучення Олексій Іванович Крамаренко, його дружина Марія Леонідівна, їхні діти Валя й Олег, потім бачимо тут уже свою сім’ю Валі з чоловіком Женею і дочками Інною та Наталею. Сюди ж повертається після ув’язнення та життя «в Сибірах» кузен Валі Ростислав. Будинок із таким номером на Полтавській справді існує, загалом він досить схожий на описаний у книжці. Щоправда, наскрізного проходу в ньому немає (через нього у тексті тікає від свого приятеля сусідка Валі), але, судячи з вигляду одного з вікон, цілком міг би бути раніше (скидається на те, що це вікно утворено з замурованих до половини дверей).

Полтавська, 8

Якщо пройти Полтавською глибше, тобто далі від Гольдбергівської, з правого боку ми побачимо поворот на вулицю Квіткинську (вочевидь, названа на честь цілої родини поміщиків, а не на честь окремого письменника). На цій вулиці, напроти досить симпатичної пожежної частини (архітектор Григорій Стрижевський, 1884-1886) з каланчею, у двадцятому столітті існував Заїківський базар. У «Людях в гніздах» на цьому базарі Юрій Палійчук стежить за Ростиславом, щоб уже на виході з ринку підійти до нього та переказати свою сумнівну звістку «від Олексія Івановича». За даними краєзнавців, базар відкрили 1903 року на прохання місцевих мешканців, а зруйнували 1988 року. Втім, є свідчення, що станом на вісімдесяті роки він уже якийсь час не працював.

Каланча на Квіткинській

Час завершувати нашу невеличку екскурсію – в дивакуватому районі Харкова, що перебуває за кільканадцять хвилин пішої прогулянки від центру півторамільйонного мегаполісу, а водночас своїм зовнішнім виглядом нагадує село чи в крайньому разі загумінкове містечко. Що ж, у цьому є щось символічне – адже й книжка «Люди в гніздах» сповнена таких чудернацьких поєднань, химерних збігів обставин та екзистенційних межових ліній. Харків багатий на такі явища, вони близькі культурному духові цього міста.

На Закіївці

Дахно В. Я., к.ф.н.

Схожі новини