fbpx
Що читати? «Матері» Павола Ранкова
Що читати? «Матері» Павола Ранкова

Друга світова війна. Молода словачка Зузана закохується в радянського партизана Алєксєя. Чоловіка убивають німці. І Зузана залишається, як солом’яна вдова, удвох із матір’ю. Єдине, що залишилось від Алєксєя – могила край села Залесна Поруба і дитина під серцем Зузани. За кілька місяців після смерті партизана радянські міліціонери (фронт невпинно рухається на Захід, Червона Армія перемагає нацистську Німеччину) молоду жінку забирають у місто – для розмови «щодо однієї справи». Звідти Зузана не повернеться в Залесну Порубу. Жінку у вантажному потязі з десятками німкень, полячок відправляють у радянські табори – за звинуваченням у співпраці з нацистами.

Жінок везуть, мов худобу. Їх напхано у вагони так, що не можна нормально ані сидіти, ані стояти, їм не дають їжі і дуже рідко поять. Їх б’ють, над ними знущаються, їх ненавидять. Жінки потрапляють у ГУЛАГ – на лісозаготівлі. В одному таборі з «політичними» – проститутки, грабіжниці, вбивці, вчорашні солдатки-червоноармійці, їхня провина лиш у тому, що потрапили в німецький полон і нібито таким чином зрадили СРСР. Цікаво, що більшість «політичних» – невинні і цілком випадково опинилися в таборі. Наприклад, угорку з прізвищем Дойч забрали, бо подумали, що вона німкеня.

Свою невинуватість Зузана намагається довести кілька разів. Весь час марно, і щоразу накликає на себе великий гнів «правоохоронців». Єдиний «друг» – лікар із Зони (іншого табору). Він постійно нагадує про те, що вагітні не мають займатися лісозаготівлею, що їм потрібні, окрім табірної баланди, ще й вітаміни. Щоправда, лікареві байдужа доля Зузани. Словачка – лише козирна карта у його суперечках із начальницею табору Іріною.

Іріна – тілиста жінка з довгою косою, комуністка до мозку кісток, жорстока, проте зечки люблять її за справедливість. Начальниця табору одразу зненавиділа Зузану та її сина, маленького Алєксєя. Щоправда, за ненавистю до немовляти крилась насправді любов і бажання мати власних дітей. Спершу Іріна заввиграшки заспокоює маля (яке народилося слабким і хворобливим, таким було й кілька перших місяців, і через неналежні умови проживання, і через те, що мати не могла його годувати), просто беручи його на руки і ніби показуючи Зузані, що та – кепська матір. А потім, через три місяці, коли малого повинні були забрати в дитячий будинок (де виживало дуже мало дітей, бо до них ставилися, як до непотребу, як до нащадків ворогів народу, як до потенційних ворогів держави), Іріна пропонує словачці відмовитися від Алєксєя, усиновлює його, а Зузану бере спершу за годувальницю, а потім за няньку.

Що таке материнська любов? Це завжди чисті і сухі пелюшки, тепла кашка і колискові? Павол Ранков у романі показує іншу любов.

Адже Зузана прямо повторює біблійну притчу про двох жінок, які прийшли до царя Соломона з дитиною і проханням розсудити: чиє немовля. Мудрий володар сказав: якщо не можете поділити, то хай розрубають немовля і кожній дадуть половину, і тоді справжня матір сказала: віддайте його цій, чужій жінці, але хай тільки буде живим. Хоча паралелей із цією притчею у романі немає. Натомість маленького Алєксєя порівнюють із Мойсеєм, який має вивести матір та інших політичних із табору, як вивів пророк свій народ із Єгипту.

В Алєксєя з’являється дві мами. Зузана любить його всім серцем, але не може сказати, що він її син. Любить малого й Іріна. Хлопчик – єдина можливість для неї відбутися, як матері, у тому жорсткому світі, де вона на стороні зла, хоча й думає, що насправді на боці закону. Між жінками навіть виникає щось, схоже на дружбу. Адже Зузана порядкує лиш у таборі і не ходить на тяжкі лісозаготівельні роботи. Часом дізнається щось від Іріни. Начальниця ж табору понад усе боїться, що її син, виховуваний у найкращих традиціях комунізму та любові до партії і Сталіна, дізнається, хто його справжня матір. Таємницю Алєксєю розкриває німкеня Анна – єдина справжня подруга Зузани в таборі, жінка, яка замінила словачці матір і всіляко дбала про неї аж до того часу, поки її, хвору на сухоти, не відправляють в іншу тюрму.

Слідом за Анною мала б поїхати й Зузана, Іріна прийняла таке рішення, щоб розлучити сина зі справжньою матір’ю. Але завдяки смерті Сталіна словачка їде додому (1953 року тисячі полячок, угорок, чешок відпустили з СРСР, бо їхні країни належали до соцтабору, отже небезпека того, що в’язні стануть капіталістичними агентами – мінімальні), потім їй вдається повернути сина (він спершу ненавидить і Зузану, і село, сумує за Іріною та колишнім життям), натомість вона втрачає матір…

«Матері» Ранкова – надзвичайно сильний роман про любов, християнське прощення, про людську незламність. Це ода матерям, які готові зробити все заради своїх дітей у таких умовах, де, здавалося б, неможливо чимось зарадити навіть собі.

Це книга про ГУЛАГ та тих, хто населяв численні табори, це яскраві описання образів і характерів і зеків, і наглядачів. Це роман про трагедію кількох поколінь у багатьох країнах – не тільки тих, що входили до складу СРСР, а й сусідніх Польщі, Югославії, Чехословаччини, Німеччини. Це роман-відкриття для мене, бо я ніколи не задумувалась, що в таборах скніли ще й іноземці.

Автор майстерно описує побут ув’язнених, допомагаючи собі російськими, німецькими, польськими та словацькими словами і, звісно, специфічним сленгом. Український переклад, який зробила Тетяна Окопна, добре передає задумку автора. А ще Ранкову вдалося зрозуміти жіночу сутність. У передмові до українського видання письменник перепрошує за те, що його твір може здатися нашому читачеві дещо наївним, адже кому, як не нам, усе знати про радянські репресії. Але ці вибачення зайві, бо ГУЛАГ, описаний Ранковим, постає жахливою машиною вбивства: одні помирають там фізично, інші – духовно. А ті, що залишаються живими, дістають тілесне або душевне каліцтво:

– Того разу я вийшла на раз вод легко одягнена, без рукавиць і куфайки, не розраховуючи, що пробуду на цьому лютому морозі довго. Однак контингент рушив одразу ж, і Іріна забажала також іти до лісу. Тільки заради того, щоб простежити, аби зечки не дали мені нічого, чим би я могла хоч трохи врятуватися від холоду. Надвечір я ледь повзла спати, зовсім не відчуваючи рук. На пальцях виступили білі плями. Я вже знала, що це обмороження. Невдовзі вони побуріли, але тоді я вже спала біля Алєксєя. Я туго перев’язувала собі руки, щоб уберегти хлопця від гною, який звідти витікав. Пов’язка також не пропускала сморід. Коли м’ясо вигнило й відпало, у мене на пальцях позалишалися западини. У багатьох жінок було таке ж таборове тавро на ступнях, передпліччі чи, найчастіше, на обличчі. Коли Алєксєй трішки підріс, йому дуже подобалися мої шрами після обморожень, він любив водити пальчиком по карбах на моїх руках.

Роман чіпляє уже з перших сторінок, його дуже боляче читати, але від нього не можливо відірватися. Я ковтнула роман за день і півночі. І точно захочу перечитати ще.

Анастасія Федченко

Джерело: fakty.ictv.ua

Фото з інстаграм-акаунту @maleta_yuliya

Схожі новини