fbpx
Есе з книжки Мілєнка Єрґовича
Есе з книжки Мілєнка Єрґовича

 

У квітні 2019 року видавництво “Комора” видало книгу «Жертвам сниться велика воєнна перемога» Мілєнка Єрґовича у перекладі Ірини Маркової. 

До книги увійшли написані впродовж 1993—1995 років есе, нариси та воєнні замальовки про війну у Боснії і Герцеговині або про події, які безпосередньо чи опосередковано стосувались цієї війни.  Змальовані автором картини, на перший погляд, видаються ірреальними, страхітливими, болючими, демонструючи усе, як є, без прикрас чи виправдань. Проте книга водночас сповнена надією. Надією на те, що рано чи пізно війна закінчиться, вигнанці повернуться додому, а жертви зможуть віднайти спокій.

Пропонуємо прочитати один з текстів, що вміщені у книзі.

 

 

Це все вона — смерть

Війна у ХХ столітті — це чистої води омана. І антивоєнні рухи є частиною цього обману. Раніше війну згадували лише завдяки цвинтарям, поодиноким калікам та через тамтешніх юродивих, яких божевілля спіткало під час чергової різні. Однак сьогодні страждання у всіх своїх проявах стали набагато Розкішнішими. І привабливішими. Звичайно, ви пригадуєте чудові світлини, які зображають республіканського борця в мить його смерті. Фото юнака з напруженим торсом, у якого зброя вислизає з рук, використовувалися як антивоєнний пропагандистський взірець у всіх радянських газетах. На світлині було увічнено останній момент життя. Нарешті фотографу вдалося задокументувати смерть безпосередньо у мить її приходу. Цілком зрозумілим є всепоглинаюче розчарування, коли якийсь фанатик, уже наприкінці 60-х, після тривалого розслідування виявив, що, найімовірніше, мова йде про зрежисовану фотографію. Людина все ж таки не загинула, а смерть не було захоплено зненацька. Оману було викрито, хоча світлина в очах людей залишилася тією самою. Але глядачі прагнули побачити справжнє страждання і справжню війну. Й отримали їх на фотографії з наступної війни, де в’єтнамський офіцер розряджає обойму полоненому в голову. Це негайно підштовхнуло до морального, політичного та психологічного аналізу. Трепет перед воєнними страхіттями знову був лише добре продуманим обманом.

Війна в Сараєві в плані фотографування може бути найпривабливішою з усіх воєн, що відбувалися протягом цього — ХХ — століття. Фотографу не треба вибудовувати композицію чи ловити об’єктивом привабливу картинку війни. Люди зі зброєю в Сараєві вже доведені до межі. Вони зазвичай і не помічають фотокореспондентів. Справа зводиться до міської експозиції, такої самої, як і в решті міст світу, і до зображення горя, яке спіткало людей усього за кілька хвилин до цього. Завжди існує вулиця, через яку буквально прокрокувала смерть. Фотохудожнику треба лише натрапити на неї. Людські обличчя чітко виказують: нещодавно все було інакше. Вивіски і реклама кричать, що це не далека війна в Азії. Знерухомлені трамваї свідчать, що так само, як зупинилися зараз, вони могли б застигнути у будь-якому іншому місті Європи. Спостерігач, розглядаючи ці світлини, занурюється у сараєвську дійсність та отримує стовідсоткову відповідність і правдивість.

Диван — одне з сакральних місць перебування європейця. Його метафорою у літературі є Пруст, а у політиці — соціалізм. Багато фільмів починаються і закінчуються сценою на канапі. Шахин «Шиле» Шишич сфотографував старого на дивані в Сараєві. Надворі панувала зима і старигань був одягнений у товстий вовняний светр, полотняні штани, а ноги взув у хатні капці. Про те, що у Боснії війна, свідчить лише факт, що старий із фотокартки більше не має на плечах голови. Смерть, яка з танковим калібром прийшла по нещасного, була винятково охайною, як у якомусь фільмі жахів. Кістлява відірвала старому голову, залишаючи глядачам магічно-моторошну картину, від якої тяжко відірвати погляд. Крижаний жах стає надійним алібі для довгого, майже натхненного споглядання. Отож, це саме та смерть, яку ми впродовж багатьох століть прагнули роздивитися крізь морок і намагалися затримати на відстані випростаної руки, але при цьому залишитися живими.

Фальшиві війни породжують штучні фотографії. Так у колективній свідомості було створено образ бравого американського солдата, що бадьоро крокує в’єтнамськими болотами. Штучний, наче Герінг перед шибеницею, він відігравав один, безліч разів повторюваний епізод. І американець не був справжнім солдатом, і фотограф не був істинним військовим кореспондентом. Я знаю це напевне після десяти сараєвських місяців війни. Фотографи прибувають у це місто перелякані, з ніг до голови у броні; фотографи, які відвідали щонайменше десять воєн. Їхні світлини ви можете побачити в усіх закордонних репортажах. На цих знімках зафіксовано одне й те саме: наші чи сербські вояки у застиглих позах, діти з міської лікарні, іноді дещиця крові, та й по всьому.

Під час тривалих бомбардувань ті люди, фотографи зі світовим ім’ям, з касками на головах біжать до бункерів, а зовні чекають місцеві з фотоапаратами, без броні, і у місті вони перебувають не кілька днів, а залишаються назавжди. Світлини мешканців міста не тільки з одного боку об’єктива. Ці ж безіменні фотографи є органічною частиною сараєвської воєнної дійсності. Вони не гостюють на війні.

Війна існує просто як картинка. Будь-яке вимовлене слово натякає й на певний ідеологічний чи політичний контекст. Так само й кожна історія про війну, по суті, є тенденційною, бо її пишуть для тих, хто не співпереживає цю війну, тож таких людей потрібно настрахати, присоромити, залучити… Світлина, натомість, задокументовує частку справжньої реальності. Обличчя людей, які з ранку до вечора дивляться в очі смерті, немає сенсу описувати. Так само, як і розірвана на шматки дівчинка на головній сараєвській вулиці, є цілком банальною повсякденністю. На іншому боці тієї ж вулиці на бруківці лежать понівечені янголи та розламане розп’яття. Кожна нова граната приносить до Сараєва нову сцену вистави, що, як і кожен театральний спектакль, відбувається саме тут і зараз.

Ці фотографії слугують тільки одному: показати дійсний стан речей тим, хто не мав привілею бути присутнім на святі війни та смерті у Сараєві.

 

Схожі новини