fbpx
Бути на дні і дивитися вгору. Післямова до “Занадто гучної самотності” Богуміла Грабала
Бути на дні і дивитися вгору. Післямова до “Занадто гучної самотності” Богуміла Грабала

2002 року у Франції у межах фестивалю Bohemia Magica сценарист Ліонель Тран, фотографка Валерія Берґе та художник Амбре презентували мультимедійний проєкт «Занадто гучна самотність», що отримав нагороду від Клубу читачів, заснованого 1998 року міською бібліотекою рідного Грабалові Нимбурка, і складався з інсталяції кімнати Ганті (головного героя повісті), короткометражного фільму, що відтворював його алкоголічні візії, та коміксу, 2004-го року представленого в Празі й згодом перекладеного чеською.

Довгі речення, де нові й нові думки нанизуються одна на одну, ніби намисто, чіпляючись за попередні. Багато імен, назв, посилань, ціла мережа людського знання. Поєднання непоєднуваного, дивакуватість і дивовижність, нестандартний погляд на, здавалося, давно відоме. Грабал пише інакше, «очуднюючи» дійсність, — і, цілком відповідно до формалістських теорій, така «очуднена» дійсність стає реальнішою за реальну.

Він народився 28 березня 1914 року в місті Брні й був позашлюбною дитиною: Франтішек Грабал пізніше всиновив малого і став йому батьком. Ця історія початку життя наклала відбиток на всю творчість, на стиль і спосіб життя та письма. Томаш Мазал у книзі «Подорожі з Богумілом Грабалом» пише про це так:

«З дитинства Богуміл Грабал носив у собі якесь почуття провини… За те, що народився якось не по праву, за те, що якийсь небажаний, непотрібний. Можливо, тому все життя він і вважав своє письмо якоюсь сповіддю, спробою звільнитися, знайти там відповідь на запитання „хто я?“».

Через чотири місяці після народження майбутнього письменника Австро-Угорщина, де він народився, вступить у війну, яка призведе до її повної ліквідації, а заразом до початку нової епохи, появи нових країн і суспільних відносин. Богуміл Грабал помер у 1997 році, пробувши разом із двадцятим століттям увесь відмірений час. І в його текстах є все це століття: його війни, його поразки, його злети і винаходи, його запитання без відповідей, його нові й старі системи, які народжуються й помирають, його люди — звичайні, щоденні, завжди однакові й щоразу, на кожній сторінці, інші.

У глибоко автобіографічних текстах можна побачити сліди проживання в Нимбурку, де його батько працював у пивоварні. Маленькі містечка центральної Чехії — це Грабал. Саме в Нимбурку з родиною починає жити батьків брат Йозеф, або ж дядько Пепін, фігура, яка в багатьох текстах набуватиме містичного, доленосного характеру. Родинні зв’язки й коріння — це теж Грабал.
1935 року він вступає на юридичний факультет Карлового університету. Так починається знайомство з Прагою. Він стане її невід’ємною частиною, виразить її дух, її атмосферу. Ні, не ту парадну, яку бачать мільйони туристів, кружляючи центральними вулицями, — атмосферу віддалених міських районів, брудних вуличок, підвалів, залитих пивом столів, рік і площ, де все змішується в суцільному карнавалі. Прага-Лібень — це Грабал. 1937 року майбутній класик публікує свій перший вірш і навіть цей факт пізніше опише в текстах — уже прозових.

Під час Другої світової війни Грабал спочатку навчається, а потім і працює на залізниці.

«Мене завжди тішило, що як станційний черговий я був свідком тієї другої війни, я ніколи не вірив своїм очам, адже ті жорстокі події були такими неймовірними, й уже навіть після закінчення війни бачив навколо себе і в собі стільки прекрасного жаху і брав участь у стількох любовних стражданнях, що й досі від цього погано сплю, бо моє, здавалося б, звичайне життя просто-таки драматичне».

Робота на станції стала основою для одного з найвідоміших романів — «Потяги особливого призначення» [Ostře sledované vlaky]. Він вийшов у 1965 році, а прем’єра однойменної стрічки режисера Їржі Менцеля відбулася через рік і принесла авторам «Оскар» за найкращий іноземний фільм. Поїзди і життя, яке видається простим і звичайним, але насправді може приховувати безліч таємниць, — це теж Грабал. 1945 року він вступає до Комуністичної партії — частково через захоплення лівим авангардним мистецтвом, частково під впливом досвіду нацистської окупації — а наступного року виходить із партії зі словами: «Ті ж причини, що привели мене у партію, зараз примушують мене партію залишити». Безкомпромісні кроки за порухом серця, відвертість у всіх емоціях — це Грабал.

1949 року він починає працювати на металургійному заводі в Кладно й доводить сам собі, що «людина може бути романтичною за будь-яких обставин». Історії із життя робітників стануть основою багатьох сюжетів. 8 жовтня 1954 року письменник починає працювати у празькому пункті збору старого паперу на вулиці Спаленій, 10. Історії життя свого напарника опише спочатку в оповіданні «Барон Мюнхгаузен» [Baron Prášil], а потім у «Занадто гучній самотності» [Příliš hlučná samota]. Протягом усього цього часу Грабал не лише активно збирає матеріал і пише, а ще й спілкується з багатьма талановитими тогочасними авторами, які здебільшого були поза межами офіційного канону й тому не друкувалися.

Тепер Еґон Бонди, Їржі Коларж і Йозеф Гіршал стали класиками, а тоді їхні тексти виходили переважно в самвидаві, скажімо, збіркою 1956 року «Життя є скрізь» [Život je všude], до якої увійшли й чотири оповідання Грабала. Коментар до них написав тоді двадцятилітній Вацлав Гавел. Цього ж року Грабал одружується з Елішкою Плевовою. Друзі й близькі — це теж Грабал.

Із початком шістдесятих атмосфера в Чехословаччині стає вільнішою, і тексти Грабала починають друкувати відкрито. У січні 1963 року виходить збірка оповідань «Перлинки на дні» [Perličky na dně], якою 49-річний автор дебютує для широкої публіки, а наступного року — «Вар’яти» [Pábitelé] (2003-го з’явилась українською в перекладі Юрія Винничука). Обидві книги добре приймає публіка та критика, режисери пропонують знімати за ними кіно. 1971 року Грабал пише роман «Я обслуговував англійського короля» [Obsluhoval jsem anglického krále] (2013-го з’явився українською теж у перекладі Юрія Винничука), опублікований уже в самвидаві. Після окупації Праги військами Варшавського договору ситуація змінилася для багатьох митців, і він не став винятком.

Видання у підпіллі та за кордоном — це Грабал. Тоді він уже дедалі більше живе за Прагою, в селі Керско, неподалік від Нимбурка, де пройшло його дитинство. Разом із ним живуть коти, десятки котів. Повернення і повторення — це теж Грабал. 1976 року письменник завершує книгу, «заради якої жив», — «Занадто гучну самотність». Вона виникла в трьох варіантах, один із яких віршований, поширюють (поки неофіційно) третій. У ній поєднуються захоплення філософією і досвід роботи в пункті прийому макулатури, оповідач-за-кухлем-пива й подорожі Прагою, любов до людей і безмежна віддаленість від них, легкість і нестерпність буття.

Із 1984 року офіційним місцем зустрічей Грабала з друзями, а пізніше ще й з видавцями та журналістами, стає празька господа «У Золотого тигра» (вулиця Гусова, 17). Місце, де п’ють пиво й розповідають історії,— це Грабал. Сьогодні ця господа, як і багато інших, згаданих, зокрема, у «Занадто гучній самотності», досі існує, до неї хочуть потрапити численні шанувальники письменника, але вона вміщає небагатьох — це камерне й водночас галасливе місце. Як і Грабал.

1987 року помирають брат і дружина, він почувається самотнім і покинутим, а його тексти починають звучати прощально.

«Я людина, яка озирається на своє славне життя, що правильно стекло крізь пальці, і сповнюється віри в те, що існує життя вічне. […] Старий світ уже не йде від мене, навпаки — крокує назустріч. Зруйнований цвинтар — це тріумф світла. Моя присутність остаточно втрачена на користь regressus ad originem. Цей світ і для мене вже втрачений, і я повертаюся туди, де ще ніколи не був».

Ще через десять років помер і він сам: випав із вікна празької лікарні, годуючи голубів. Схожа сцена є в одній із його книг. І це теж Грабал. Він один із найпопулярніших і найперекладаніших чеських авторів у світі. Його тексти вивчають у школах як частину канону чеської літератури. Про нього вже багато написано, постійно з’являються нові публікації, та, попри це, феномен Грабала неясний і непрозорий. Як на мене, саме тому, що це без перебільшення геніальний письменник — складний, комплексний, неповторний, непізнаваний.

Ірина Забіяка

Колажі Валерії Печеник

Схожі новини