Для тих, хто в танку: інструкція до інформаційної війни
Для тих, хто в танку: інструкція до інформаційної війни

Книжка Оксани Забужко «І знову я влізаю в танк…» – це збірка колонок, есеїв, спогадів, інтерв’ю, деякі з яких друкуються вперше – іноді справді вперше, частіше – вперше українською мовою чи вперше у повному, авторському, варіанті. У кожному разі, несвіжості це не означає. Попри те, що українські автори зловживають можливістю зібрати докупи власні публікації різних років, розкидані по часописах і сайтах, увіпхати їх під одну обкладинку – і от, бінго, маємо вже й книжку! – це не той випадок. Забужко свого читача поважає більше (принаймні, не забуває про його існування) і, найголовніше, вміє уявити собі книжку як структуру, окремий самостійний твір, де кожен елемент має певне смислове навантаження. І саме завдяки оцій функції свідомого компонування збірка вибраних публікацій не втрачає цінності навіть для тих, хто все це по одному визбирував у зарубіжних та українських засобах масової інформації і вже прочитав.

До того ж ця книжка не втратить актуальності ще довго. Це частина творчої біографії авторки, вона логічно вписується в низку попередніх її видань. Та й тема – інформаційна війна, об’єктом і територією якої стала Україна – перетвориться на давню історію аж ніяк не завтра.

Сама назва  збірки – це рядок із вірша письменниці, датованого ще 2008 роком. Як і в минулі епохи, поетові доводиться полишати мистецтво для мистецтва, виходити із башти слонової кості й ставати очільником, діячем чи принаймні пророком. А який саме образ цього разу приміряє на себе авторка? Касандри? Чи, за влучним виразом Вадима Скуратівського, леді Годіви, вже, втім, не на коні, а в сучаснішому засобі пересування.

Відповідь можна знайти у підрозділі «Візитівка: Три селфі з різних ракурсів». Там-таки змальований адресат, спраглий знання про себе, власне коріння, спільноту, до якої належить. Про культурний контекст і те, скільки всього не знаємо, – з того, що відбувається тутечки і зовсім недавно, а також про історичну тяглість традиції, – ми, молодий народ, але не настільки новоутвір, як нам намагаються представити – йшлося у попередніх книжках «З мапи книг і людей» та «Український палімпсест». У «…танку» Забужко концентрується на сьогоденні й недавньому минулому. Не можна забувати: Сверстюк, Плющ, Лісовий; не можна дати викреслити: Юрій Шевельов; потрібно повернути: Василь Листовничий, господар і власник Дому Булгакова. І точно так само чітко окреслено «Ландшафти», де є і Донецьк, і Дніпропетровськ, і Харків, і Польща, й Білорусь. Київ тут теж є, але в іншій частині, тій, де авторка викристалізовує власний образ і окреслює напрямки боротьби.

Інформаційна війна, за Забужко, розпочалася задовго до цілком реальних бойових дій; вона не закінчиться із припиненням обстрілів та сутичок.

До речі, про боротьбу. Інформаційна війна, за Забужко, розпочалася задовго до цілком реальних бойових дій; вона не закінчиться із припиненням обстрілів та сутичок. І ніхто нас у цій ситуації не боронитиме. Покладатися тут можна лише на себе. Книжка рясніє порадами щодо того, як відрізнити правду від фальші. Новини, виступи громадських діячів і політиків, обіцянки закордонних дипломатів та, зрештою, розкручені твори літератури та мистецтва, не кажучи вже про телебачення, радіо, пресу та соціальні мережі – тут можна виловити неперекручені факти, якщо натренуватися це робити. Та й тенденції майбутнього можна прогнозувати, якщо встановити фільтри і налаштуватися на правильну хвилю. Такий собі довготривалий прогноз погоди за опосередкованими ознаками. Ми не встигли перейняти способи опору від покоління дисидентів (вони продовжують відходити, забираючи із собою досвід – не встигнувши, не подумавши поділитися!), але якісь «лайфхаки» все ж можемо нахапати то тут, то там. Забужко, сама з походження з родини дисидентів, ділиться тим, що вдалося «вхопити», почути, навчитися. Ну, хоча б так.

І друге, окрім пасивного відфільтровування інформації. Включатися у спротив активніше.

Байдужість уже не раз мало не коштувала нам держави (останній раз ще не закінчився). Не обмінювати свободу на обіцяний комфорт. У заключному есеї, приводом до якого стало французьке видання «Польових досліджень з українського сексу», авторка наводить як приклад вдалого мімікрування французів, які за будь-якої культурної інтервенції, (йдеться про німецьку чи арабську) адаптуються з максимальними зручностями – і все у них нібито й складається, але чи справді така стратегія виживання є найвигіднішою у довгостроковій перспективі? (Для допитливих: деталі – у романах Уельбека).

Окрім того, «І знову я влізаю в танк…» – зразок не лише вміння автора працювати з композицією збірки.

Це есеїстика, де письменник не просто вдало компонує факти й культурні цитати, доречно наводить приклади із історії та сьогодення, демонструє володіння мовою і, головне, впізнаваний, відшліфований «фірмовий» стиль. Тексти наснажені пристрастю і пафосом, який переконує і запалює читача.

Авторка вірить у власне покликання – донести своєму читачеві важливий меседж; тому їй так переконливо вдається ось це промовляння – до зарубіжної й української спільноти, до нинішніх і майбутніх поколінь.

Десь тут і криється секрет того, як публіцистика, жанр тимчасовий і злободенний, може жити довше, ніж передбачено рамками самого її формату, переступаючи ці рамки в бік сусідньої площини есеїстики. «І знову я влізаю в танк…», потрапивши на книжкову полицю, пробуде там тривалий час – ще й тому, що наш кількасотлітній спротив справді ще триватиме.

Оксана Щур

Джерело: ТСН

Фото Олени Павлової з книжкового проекту @gra.sliv в інстаграмі

Схожі новини