«Люди в гніздах»: роман-калейдоскоп
«Люди в гніздах»: роман-калейдоскоп

Дебютний роман Олега Коцарева «Люди в гніздах» – це спроба дослідити власну родинну історію на тлі актуалізації теми приватного виміру історії і в українській, і в світовій літературі. Текст є деконструкцією жанру сімейної саґи.

 

З одного боку, в центрі уваги письменника опиняються кілька поколінь його родини: Устименки, Ґлови, Крамаренки, Галиченки, Коцареви, Пархоменки, Бутирські, Абакумови, Жолтановські та Ерістови; із другого – автор відмовляється від лінійної оповіді, спритно жонґлюючи жанрами. Крім сімейної саґи, у «Людях в гніздах» можна побачити ознаки історичного епосу, детективу, пригодницького та соцреалістичного роману, а також елементи англійської сатиричної прози, роману доби романтизму, оніричних та сюрреалістичних модерністських експериментів.

Коцарев ніби постійно грається з читацькими очікуваннями, майстерно розгортаючи дію в геть несподіваному напрямку. І арсенал засобів вражає: численні ліричні відступи, вставні новели, щоденники, листи, виписки з особової справи, енциклопедії та довідки з місця праці, цитати з газет, театральна афіша, протокол допиту, навіть вирізка з різдвяною програмою передач радіостанції «Амур» за 1959 рік. Уже не кажучи про подання кількох варіянтів розгортання подій. Чого лише варті п’ять версій того, як підчепив сифіліс і застрелився другорядний на позір персонаж – чоловік сестри авторового прадіда Абакумов.

Події роману розгортаються в тринадцяти країнах та державних утвореннях (включно з тими, що вже не існують). Часові рамки роману – від XVII століття донині. Коцарев вводить у текст себе, дружину й навіть доньку Ярославу. Здається, необхідність розповісти про родину наймолодшій із Коцаревих – не останній чинник у мотивації до написання роману. Але більша частина книжки стосується XX століття. Причому автор старанно уникає мартирологічного та героїчного наративів. У романі немає жодного слова про страждання. Навіть допит на дванадцять сторінок виглядає ледь не як світська розмова. Війни, табори, репресії, життя під окупантами, Голодомор, Голокост, етнічні суперечки і навіть актуальне мовне питання подано ніби в дужках, у розфокусі. Цей принцип чудово продемонстровано на одному з колажів Юлії Стахівської, якими проілюстровано книжку: на світлині з Ялтинської конференції Черчила, Рузвелта і Сталіна зменшено до розміру іграшок, а авторових бабцю з дідом подано в повний зріст. Хоча такі ремарки, як «тридцять третій рік, запаморочений від успіхів, п’яний, усміхнений тиф ходив тоді у парі з голодом і цілував у лоба обраних та призначених», навряд чи можна прочитати двозначно.

Якщо придивитися, автор послідовно використовує дитячу оптику. У поєднанні з грою, гумором, іронією та монтажною технікою це дає змогу уникнути сміливих тверджень та інтерпретацій там, де можливі лише припущення. Хоча водночас він демонструє, що після ХХ століття, принаймні щодо українців та їхніх найближчих сусідів, це навряд чи можливо. Навіть майже керолівський фінал, де всі персонажі виглядають як плід сонної уяви або ж іграшки чи то курячої, чи то солдатикової армій, якими бавиться малий Олежик на початку твору, демонструє, що, можливо, всі описані в романі події відбувалися геть інакше. І вже не зрозуміти, чи то люди – іграшка історії, чи то історія – лише іграшка в руках людей. А що залишилося за кадром і де шукати правди, хтозна.

Автор не наполягає на правдивості сказаного й описаного, бо в романі важлива не так історична правда, як фіксація історичної та родинної пам’яті: що збереглося, хто зберіг, у якій формі. Саме тому на сторінках книжки розповідь про те, що сам Петро Перший називав предків Коцарева непокірними, межує з виписками з реальних архівних документів.

«Люди в гніздах» – це роман-калейдоскоп. Здається, його можна читати в будь-якій послідовності, тицяючи на гештеґи та вбиваючи назви місцевостей у пошуковику на Ґуґл-мапі – географічні позначки «вмонтовано» в текст. У цьому сенсі роман досліджує тему пам’яті (локальної родинної і, крізь неї, історичної) та функціонування спогадів, а текст не лише розповідає певну родинну історію, а й оголює механізм її формування. І що ми бачимо? Приватна історія сучасної української родини – клаптикова ковдра з усних оповідей, дивом уцілілих речей, рецептів та молитов, купки світлин і листів із величезними чорними плямами від мовчання та замовчування. А ще – старий годинник, який дістався у спадщину від попередніх поколінь і з яким невідомо, що робити. Можна, звичайно, розібрати і роздивитися всі деталі та коліщатка, але як він працював, уже не довідатися.

Роман є метафорою історичної пам’яті та приватної історії після ХХ століття. Прочитавши його, хочеться, перефразувавши вислів Теодора Адорна, запитати: «Чи можлива правда після ХХ століття? Чи можливі правдиві приватні історії після ХХ століття?»

Ія Ківа

Джерело: Критика

Фото Нати Коваль

Схожі новини