На тлі загального пожвавлення ринку перекладної літератури в Україні в останні роки помітно побільшало перекладів українською і дальших, і ближчих європейських літературних «сусідів».

Стиль Мені сподобався стиль автора  —  дуже детальний, неквапливий і вдумливий. Ти ніби сам роздивляєшся приміщення, в яке входить головний герой, чи розмірковуєш над якоюсь важливою проблемою.

Одним із зіркових гостей 23 Форуму видавців став відомий фінський письменник, голова Спілки письменників Фінляндії Юркі Вайнонен, який приїхав презентувати свої незвичайні й сюрреалістичні «13 новел», що вперше побачили світ українською у видавництві «Комора» в перекладі Юрія Зуба.

Це книжка, завдяки якій пізнаєш трагічну історію, не травмуючи себе, адже майстерність письменника – не називаючи явища своїми іменами, дати повну картину описаного.

Міські міфи схожі на Місяць. У них обов’язково є видимий, гарно освітлений бік, а також є бік прихований, про який знають одиниці. Ось візьмемо до прикладу Одесу. Зазвичай її асоціюють з пляжем, ринком «Привіз», форшмаком, пам’ятником Дюку, одеським гумором і криміналітетом. Проте у тіні завжди лишаються 20-ті роки, кінофабрика, Олександр Довженко та українська богема.

Роман «Сатурн» польського письменника Яцека Денеля вийшов в українському перекладі Андрія Бондаря. Твір «звитий» навколо постаті художника Франсиско Ґойї, його сина й онука та жаскої серії робіт «Чорні картини».

Дебютний роман Олега Коцарева «Люди в гніздах» – це спроба дослідити власну родинну історію на тлі актуалізації теми приватного виміру історії і в українській, і в світовій літературі. Текст є деконструкцією жанру сімейної саґи.   З одного боку, в центрі уваги письменника опиняються кілька поколінь його родини: Устименки, Ґлови, Крамаренки, Галиченки, Коцареви, Пархоменки, Бутирські, Абакумови, […]

Молодий та епатажний польський письменник презентував на Книжковому арсеналі роман про чоловічі історії родини Гойя — батька, сина й онука.

Почну з метафор. Бо, по-перше, я їх дуже люблю, особливо коли вони не банальні, а по-друге, у цій книзі вони дуже небанальні. Хіба ж можуть залишити байдужим колір вечірнього асфальту, чоловічий погляд, як у собаки на човні, чи оте пізньоосіннє зілля, «жовте й прибите, ніби його запісяв двадцятиметровий кіт»?

Хто вони, ті люди, які сидять на лаві підсудних на міжнародному кримінальному суді у Гаазі? Хто вони — ті, кого судять за найстрашніші звірства: за злочини проти людяності, за воєнні злочини, за геноцид?