fbpx
Оксана Забужко отримала Спеціальну відзнаку Капітули Премії імені Юрія Шевельова
Оксана Забужко отримала Спеціальну відзнаку Капітули Премії імені Юрія Шевельова

Оксана Забужко отримала Спеціальну відзнаку Капітули Премії імені Юрія Шевельова за внесок у розвиток української есеїстики та промоцію спадщини Юрія Шевельова.

Премія імені Юрія Шевельова була заснована 2013 року. Вона присуджується раз на рік українському авторові за художню та наукову есеїстику, опубліковану протягом останнього року. А цьогоріч було засновано вручення спеціальної відзнаки. Нагорода відзначає внесок у невідʼємні для цього жанру цінності: незалежність думки та витонченість стилю.

Цьогоріч претендентів на здобуття Премії оцінювала Капітула, до якої ввійшли: Андрій Курков – письменник, президент Українського ПЕН, голова Капітули;  Володимир Єрмоленко – письменник, філософ, журналіст, лауреат Премії за 2018 рік;  Оля Гнатюк – українознавиця, перекладачка, віцепрезидентка Українського ПЕН;  Тамара Гундорова – літературознавиця, членкиня-кореспондентка НАНУ (Інститут літератури); Діана Клочко – мистецтвознавиця, лауреатка Премії за 2019 рік; Олег Коцюба – літературознавець, керівник видавничої програми Українського наукового інституту Гарвардського університету; Андрій Любка – письменник, лауреат Премії за 2017 рік; Олександр Саврук – директор Києво-Могилянської Бізнес-Школи; Елеонора Соловей – літературознавиця; Тетяна Терен – журналістка, віцепрезидентка Українського ПЕН; Леонід Фінберг – головний редактор видавництва “Дух і Літера”. Секретар Премії – Андрій Вахтель.

Імена лауреатів традиційно оголосили під час церемонії 17 грудня, у день народження Юрія Шевельова.

Володимир Єрмоленко, член Капітули, зазначив про збірку есеїв Оксани Забужко «Планета Полин»:

“Оксана Забужко давно є класиком. Вона має унікальний дар поєднання художнього та концептуального. Якщо справді правильним є діагноз, що український культурі бракує концептуальних романів та стилістично досконалих філософських трактатів, то Оксана Забужко в нашій літературі є винятком із правил.

Окрім “класичних” романів та філософських трактатів, існують також “класичні” есеї. Тексти, які прочитали, чиї тези запам’ятали, застосували, піддали критиці, захистили від критики – і які багато років після їхньої першої появи продовжують бути сучасними. У «Планеті Полин» – збірці вибраних есеїв Оксани Забужко – таких чимало.

Візьміть хоча б «Прощання з імперією»: суб’єктивний, емоційний, гострий, безжальний (справедливий чи ні – вам вирішувати) текст про Бродського, і крізь нього – постановка радикально важливої проблеми: імперської літератури і літератури контрімперської; літератури колонізатора та літератури колонізованого (колонізованої). У самому тексті цей конфлікт блискуче подано як напругу між Бродським та Дереком Волкоттом, але сюжет цей виходить далеко за рамки конкретних двобоїв і стосується значно ширшого питання: що і як говорити культурі, якій говорити не давали?

Інший класичний текст – про Юрія Шевельова, одного з тих небагатьох українських авторів (чи багатьох – просто не завжди помічених у наших дискусіях, травмовано сфокусованих на ідентичності?), які шлях до українства бачив не через етнічне чи ідентичнісне, а через універсальне і загальнолюдське; який був одним з найбільших універсалістів в українській культурі або, як формулює Забужко, “одночасно і українцем, і європейцем”.

Ще один класичний текст – із сумним, персональним, близьким присмаком – про Соломію Павличко, лідерку свого покоління, яка ввела в українську культуру 1990-х так багато сенсів, текстів, авторів, думок, стилів, завдяки яким ми досі розвиваємося. Або текст про Софію Яблонську – ще одну “всесвітню українку”, завдяки якій – як і деяким іншим українським репортажистам ХХ і вже ХХІ століття – наш погляд на світ став значно, значно ширший. Або власне есей «Планета Полин» – про Чорнобиль і Довженка, Тарковського і фон Трієра, текст водночас містично-апокаліптичний і екологічний – про “дискурс нового жаху”.

Книжка «Планета Полин», можливо, містить crème de la crème есеїстики Оксани Забужко – і тому вона є, без сумніву, must read. Інтонація Забужко викликає, як завжди, багато емоцій – і сприйняття, і спротиву – але навіть якщо це спротив, то він дозволить вам теж рухатися вперед. Захоплюватися Забужко чи воювати з нею – це, як і з будь-якими сильними авторами, завжди шлях до самовдосконалення”.

Під час церемонії нагородження Володимир Єрмоленко виокремив п’ять важливих ознак есеїстики Оксани Забужко:

“Без сумніву, Оксана Забужко – це класик. Я маю на увазі «класик» не як забронзовілий монумент, класик, мені здається, це завжди людина, яка продовжує говорити, говорити до сучасників, людей навколо. Класика – це взагалі те, що випробуване часом. І мені здається, що «Планета Полин», містить багато класичних есеїв Оксани Забужко, з якими дуже багато хто з нас працював багато років тому, і ми пам’ятаємо ці есеї, і перечитуючи їх зараз, я особисто ловлю себе на думці, що багато цих тез досі актуальні, вони досі дуже «гострі», надзвичайно цікаві і з ними цікаво говорити. Тому Капітула вирішила пані Оксану вивести за межі конкурсу і присудити їй цю спеціальну відзнаку не тільки щодо есеїстики, а й за промоцію образу Шевельова, тому що знаємо і про важливі тісні стосунки Оксани Забужко і Юрія Шевельова, про книжку листування, яка для багатьох є важливим текстом (для мене, наприклад), і есей про Шевельова, який є в цій книжці, теж дуже важливий.

Я би хотів наголосити на п’яти дуже важливих елементах, як на мене, які характеризують есеїстичну творчість Оксани Забужко.

Перше, що для мене дуже близько, це постійна робота на межі між художньою літературою і концептуальними речами. Це те, чого українській культурі дуже часто бракує – концептуальної художності і художньої концептуальності. Нам часто бракує концептуальних романів, романів, якими багата насправді європейська традиція, які дають не тільки сильні образи, сильні історії, а важливі ідеї і важливі концепти. Оксана Забужко як письменниця якраз дуже добре показує, що таке «концептуальний роман». Для мене, наприклад, «Музей покинутих секретів» – це один із найвизначніших українських концептуальних романів.

Художня література працює з історією, а історія – це те, що стається один раз. Концепт, концептуальна історія – це те, що стається один раз, але повторюється і повторюється. І я так переходжу до другого елемента. Оксана Забужко – це, без сумніву, людина, яка працює крізь часи. Дуже цікаво читати її тексти, де ми говоримо з людьми минулого – Лесею Українкою, Катериною Білокур, Софією Яблонською, і водночас ми нібито говоримо про себе. Тобто люди, які жили в минулому, також нібито трішечки ми. Оксана Забужко має оцей нерв – розуміти, де повторюються важливі елементи, важливі помилки нашої історії, важливі здобутки нашої історії, бо це дуже важливо для інтелектуала – бачити цей зв’язок часів.

Третій елемент – це елемент універсальності і національності. І тут я знову ж таки згадую нашого патрона – Юрія Шевельова. Є формула – дуже важлива – в есеї Оксани Забужко, що Шевельов «національний через свою європейськість та європейський через свою національність». І в Шевельова, і у Забужко, і в багатьох інших визначних авторів немає цього протиставлення – протиставлення нас і світу, світу і нас, немає цієї, як на мене, хибної боротьби хуторянства й універсалізму, тому що ці речі поєднуються, і ми дивимося на себе як на частину світу, і ми дивимося на класиків світової культури, і вони допомагають нам зрозуміти самих себе.

Від цього я перейшов би до четвертого елемента. Це дуже важлива тема у пані Оксани – тема голосу тих, хто мовчав, або голосу тих, кого змусили мовчати. Я хотів би звернути увагу на її класичний есей про Бродського, який не є тільки есеєм про Бродського, а який є есеєм про те, як протистоять імперська література та література колонізована. І тут теми, які Оксана Забужко поєднує, це деколонізація і феміністична література – література тих, кого змушували мовчати.

Важливою, як на мене, тут є цитата Дерека Волкотта «Either I’m nobody, or I’m a nation» – «Я або ніхто, або я – нація». Тут пані Оксана вловлює те, що є дуже важливим нервом для української культури, коли немає протиставлення індивіда і спільноти, яке нам часто намагаються нав’язати ззовні. І ця національна емансипація іде поруч із національною емансипацією.

І п’ятий елемент. Я повернусь до того, з чого почав, класик – це людина, яка не перестає провокувати по-хорошому, це людина, з якою ти можеш не погоджуватися, з якою ти вступаєш у суперечки. Для мене особисто є кілька текстів Оксани Забужко, з якими я досить довгий час всередині себе полемізував, і мені здається, це дуже важливо, тому що це робить літературу – як називають англійською, thoughts provotion або emotion provoking – вона в нас викликає наші власні думки, які в нас не завжди йдуть в річище тих думок, які ми почули, але, можливо, без цих думок наших власних думок би і не було спровоковано.

Тому я пані Оксану вітаю і дякую за внесок і в українську есеїстику, і за промоцію імені Юрія Шевельова”.

Оксана Забужко долучилася до церемонії онлайн:

“У нашому житті, виявляється, таки існує прогрес, скільки б ми не нарікали на те, як у нас все кепсько, тяжко і не так, як би хотілося, але я порівнюю те, що відбувається сьогодні, із столітнім ювілеєм Юрія Володимировича Шевельова, а це було всього-на-всього дванадцять років тому, 17 грудня 2008 року, коли жодне ЗМІ в Україні взагалі не згадало про цю дату. […]

А сьогодні і цілий український інтернет, і цілий український інтелектуальний простір зранку вітає себе із днем народження Юрія Шевельова, Юрій Шевельов присутній у паперовому і відцифрованому вигляді цілої множини текстів, Юрій Шевельов є ім’я, відоме кожному освіченому українцеві. […]

І це дійсно непорівнянно – той ривок, зроблений за ці дванадцять років, ривок, яким став, зрештою, інститут цієї премії – імені Юрія Шевельова,  коли есеїстика отримала легітимність як жанр через цю премію, а це великою мірою є визнання зрілості культури”.

Фото: Олександр Куликов

Схожі новини