Політ над гніздом зозулі завдовжки в півстоліття (уривок із передмови Оксани Забужко до «У карнавалі історії» Л. Плюща)
Політ над гніздом зозулі завдовжки в півстоліття (уривок із передмови Оксани Забужко до «У карнавалі історії» Л. Плюща)

Льонине «українство з вибору» — аж до переходу, раз і назавжди, на самотужки вивчену українську що на людях, що в родині, — походило саме з болю: з того загостреного морального інстинкту, який вимагає від обдарованих ним негайної й дієвої солідарности з покривдженим, — і я якось одразу збагнула, що цей самий інстинкт штовхнув був його і на пошуки «справжнього марксизму» (на захист безправних радянських «трудящих мас», до яких його «елітарним» московським друзям не було діла), і на боротьбу з антисемітизмом, реальність якого неєвреєві без відповідної культурної підготовки теж не конче легко відчути, і на активну допомогу кримським татарам, щойно він відкрив для себе трагедію їхньої депортації, — що це й є той «титановий хребет» авторової особистости, на який можна покластися завжди і в усьому…

Що вгадала я правильно, з’ясувалось, коли ми невдовзі познайомились наживо: формально — в Єрусалимі, на якійсь із численних у перші роки незалежности українсько-ізраїльських конференцій, — а в 1995-му, опинившись у Києві, Льоня преневимушено з’явився в мою щойно куплену квартиру, де йшов ремонт, і просидів за розмовою на кухні, на заляпаному фарбою хисткому стільчику, аж до півночі (як сказано в фільмі «Касабланка», ”it was the beginning of a beautiful friendship”, і я потім ще не раз подивляла ту граційну безпафосність, з якою він отак «колекціонував» друзів — на позір геть між собою не сумісних, оунівців і білогвардійців, сіоністів і християнських фундаменталістів, причому мало не кожен із зачеплених на гачок його «платонівського бенкету» залишався йому вже надійно «своєю» людиною — тим «братом по розуму», кому через 20+ років можна зателефонувати серед ночі й сказати: слухай, Рене/П’єре/Йване, тут до мене друзі з України приїздять, зустрінеш, переночуєш? — і Рене/П’єр/Іван кидав печене й варене і гнавсь на вокзал зустрічати «Льониних друзів», — як розумію, саме таких «об’єднувачів», здатних стягувати докупи, як магніт ошурки, найвіддаленіших людей, терористична держава й ліквідує першими, слушно вбачаючи в них пряму собі загрозу). У тій першій розмові Льоня мені потвердив: рішення перейти на українську остаточно дозріло в ньому в мить, коли він, спитавши щось по-українському в Публічній бібліотеці, почув у відповідь знамениту вогнепальну фразу, котру, бодай раз на віку, доводилось в СРСР чути кожному україномовному (і мовчки кусати губи, щоб не бути звинуваченим у «буржуазному націоналізмі»): “Говорите по-человечески!” *. «І все», — закінчив із своєю характерною терпкуватою посмішкою, яка робила його схожим на лагідного Мефістофеля, — мовляв, цього вистачило. І стало ясно, що для нього це справді «все», і обговорювати тут більше нема чого: раз зроблений вибір на користь гнобленого — назавжди відтинає хвіст усіх можливих сумнівів і компромісів, як у математиці знайдена правильна відповідь автоматично шле в кошик на сміття всі попередні.

Обкладинка Марії Кінович

 

І я не наважилась (і так уже більше й не наважувалась, аж до нашого публічного диспуту весною 2014-го) розпитувати його далі, щоб зрозуміти для себе найголовніше: чому люди так по-різному реаґують на травму — чому одних, як його, власний болючий досвід робить відкритими до чужого болю й вирозумілими на всяке людське приниження (і тут лежить вихід у весь простір світової культури, аж до Христа й Ґаутами включно!), — а інших, навпаки, змушує перебігати з жертв у кати, за логікою Скарлет О’Гари у «Звіяних вітром»: зроблю що завгодно — збрешу, вкраду, вб’ю, — аби тільки ніколи більше не голодувати (і це простір тої псевдокультури, яку Плющ зве «хамською» — яка зневажає чужий біль і глумиться зі страдника саме зі страху опинитись на його місці)?..

Якщо й було в новітній історії покоління, здатне знайти відповідь на це запитання, то акурат воно, Плющеве: перше пост-геноцидне, отже, за визначенням, — діти болю. Як спостеріг іще В. Чорновіл у своєму журналістському дослідженні «Лихо з розуму» (1967), соціологічно спільний для них знаменник — «трудове походження»: з робітників або селян. І навіть якщо зробити поправку на те, що в анкетні «робітники й селяни» в 1920–30-ті українці потрапляли дуже різними шляхами, зокрема, й наслідком примусової декласації, як Плющеві батьки (вже в останні роки життя Льоня захоплено відкривав таємниці свого походження й активно листувався з борзенськими Плющами, які виявилися старовинним, із 17-го століття, козацьким родом), то все одно годі заперечити: українські шістдесятники (на відміну від московських — «дітей репресованих партійців») — то переважно «інтеліґенція в першому коліні», вже радянського вишколу: ті, хто, теоретично, мав би стати в Україні опорою колоніальної адміністрації (і їх радо й брали були в штат на рівні низової ланки — в лектори, як Плюща, в інструктори обкомів і райкомів: у коридори влади, з перспективою кар’єрного зростання, — коли потім офіційна пропаґанда обурювалась: мовляв, їм «радянська влада все дала», а вони відплатили їй чорною невдячністю, то була по-бандитському щира образа мафії, що нею знехтували…). Феномен їхнього «дисидентства» й досі аналізується істориками так, як Плющ аналізує власний випадок: у контексті тих чи тих інтелектуальних впливів, тобто класичної просвітницької парадигми (не знали — дізнались — «прозріли» — захотіли діяти — отримали від системи жорсткого копняка), — і з плином часу дедалі менш видимою робиться роль у ньому досвіду травми: те, як ці люди розпорядились своєю травмою — за законами ніцшевської «моралі шляхетних», прямо протилежно всім планам терористичної держави, що робила ставку на перемогу в «гнаних і голодних» хамського первня.

*В англомовній культурі приблизним аналогом тут може слугувати ”Speak white!”, хоч це й заблідо, і я досі не розумію, чому російська ідіома, незрівнянно потужніша й відвертіша в дегуманізації адресата, не зробила в постколоніальних студіях і близько подібної кар’єри (здається, крім Дж. Мейса, який ще чув її з живих уст у Києві 1990 р., ніхто із західних совєтологів/русистів нею ніколи не цікавився).


Про «У карнавалі історії» та про ще одну книгу Л. Плюща — «Його таємниця, або “Прекрасна ложа” Хвильового» — розмовлятимемо 26 листопада о 19.00 на події «Повернення Леоніда Плюща».

Учасники розмови: 
Оксана Забужко ― письменниця, філософиня і публічна інтелектуалка;
Ростислав Семків ― літературознавець;
Ліліана Вежбовська ― мистецтвознавиця.

Обидві книги ви отримаєте у подарунок наприкінці заходу.

Вхід: 100 грн
Обов’язкова реєстрація та передоплата.

Зверніть увагу, у день події вартість становитиме 120 грн.

Схожі новини