Самотній людський голос
Самотній людський голос

Художньо-документальний роман білоруської письменниці Світлани Алексієвич, Нобелівської лауреатки 2015 року, говорить голосами «маленьких людей» про катастрофу, що зруйнувала мільйони життів, перевернула світогляд цілого покоління, а заразом відхилила залізну завісу й підважила непорушну, здавалося, конструкцію радянської держави.

Роман створено на основі розлогих інтерв’ю з очевидцями та потерпілими від Чорнобильської трагедії: ліквідаторами та їхніми близькими, вимушеними переселенцями з уражених радіацією регіонів та самоселами «зони», посадовцями, від рішень яких залежали долі десятків тисяч людей, та дітьми, котрі знали, що народилися вже приреченими.

Пропонуємо прочитати уривок з книги, в якому йдеться про долю пожежника Василя Ігнатенка та його дружини Людмили.

 

Я не знаю, про що розказувати… Про смерть чи про любов? Чи воно одне й те саме… Про що?

  …Ми недавно побралися. Ще ходили по вулиці й трималися за руки, навіть до магазину йдучи. Завжди вдвох. Я йому казала: «Я тебе люблю». Але я ще не знала, як я його любила. Не уявляла… Жили ми в гуртожитку пожежної частини, де він служив. На другому поверсі. І там ще три молоді сім’ї, на всіх — одна кухня. А внизу, на першому поверсі, стояли машини. Це була його служба. Завжди я в курсі: де він, що з ним? Серед ночі чую якийсь шум. Крики. Виглянула в вікно. Він мене побачив: «Позачиняй кватирки й лягай спати. На станції пожежа. Я скоро буду».

  Самого вибуху я не бачила. Тільки полум’я. Усе ніби світилося, ціле небо… Високе полум’я. Кіптява. Жар страшний. А його все нема й нема. Кіптява від того, що бітум горів, дах на станції бітумом був заллятий. Ходили, згадував потім, як по смолі. Вогонь збивали, а він повз. Піднімався. Скидали ногами ґрафіт, а він горів… Поїхали вони без брезентових костюмів, як були в самих сорочках, так і поїхали. Їх не попередили, їх викликали на звичайну пожежу…

  Четверта година… П’ята година… Шоста… О шостій ми з ним збиралися їхать до його батьків. Бараболю садити. Від міста Прип’ять до села Сперіж’є, де жили його батьки, сорок кілометрів. Сіяти, орати… Любимі його роботи. Мати часто згадувала, як вони з батьком не хотіли його до міста відпускать, навіть хату нову поставили. Забрали в армію. Служив у Москві в пожежних військах, і як вернувся: тільки в пожарку! Нічого більш не признавав. (Мовчить).

  Іноді наче чую його голос… Живий… Навіть фотографії так на мене не діють, як голос. Але він мене ніколи не кличе, навіть і вві сні… То я його кличу…

  Сьома година… О сьомій годині мені переказали, що він у лікарні. Я побігла, а довкола лікарні вже стояла кільцем міліція, нікого не пускали. Самі машини швидкої допомоги заїжджали. Міліціонери гукали: машини зашкалюють, не підходьте. Не я сама, усі жінки прибігли, усі, в кого чоловіки тої ночі опинилися на станції. Я кинулася шукати свою знайому, вона лікаркою працювала в тій лікарні. Схопила її за халата, коли вона виходила з машини: «Пропусти мене!» — «Не можу. З ним погано. З ними всіма погано». Держу її: «Тільки глянути». «Добре, — каже, — тоді біжімо. На п’ятнадцять-двадцять хвилин». Побачила я його… Набряклий весь, запухлий…Очей не видко… «Молока треба. Багато молока! — сказала мені знайома. — Щоб вони випили хоч би по три літри». — «Не п’є ж він молока!» — «Тепер питиме». Багато лікарів, медсестер, особливо санітарок із цеї лікарні за якийсь час захворіють… Помруть… Але ніхто тоді цього не знав.

  О десятій рано помер оператор Шишенок… Він помер перший, першого дня… Ми дізналися, що під руїнами лишився другий — Валера Ходемчук. Так його й не дістали. Забетонували. Але ми ще не знали, що вони всі — перші.

  Питаю: «Васюню, що робити?» — «Їдь звідси! Їдь! У тебе дитя буде». А я — в тяжі. Та як я його кину? Просить: «Тікай! Рятуй дитину!» — «Перше я тобі мушу молока принести, а там вирішимо».

  Прибігає моя подруга Таня Кібенок. Її чоловік у цій самій палаті… З нею батько її, на машині. Сідаємо ми, їдемо до найближчого села по молоко, десь зо три кілометри за містом… Купуємо багато трьохлітрових банок із молоком, шість — щоб на всіх стало… Але від молока вони страшно блювали… Весь час мліли, їм ставили капельниці. Лікарі правили своєї, наче вони потруїлися газами, ніхто не казав про радіацію. А місто заповнила воєнна техніка, поперекривали всі дороги… Усюди солдати. Електрички перестали ходити, поїзди. Мили вулиці якимсь білим порошком…

  Я бідкалася, як же мені завтра до села добратися, щоб купити йому парного молока? Ніхто не казав про радіацію…

  Тільки воєнні ходили в респіраторах… Городяни несли хліб із магазинів, відкриті кульочки з цукерками… Тістечка лежали на ятках… Звичайне життя. Тільки… Мили вулиці якимсь порошком…

  Увечері до лікарні не впустили. Море людей кругом… Я стояла проти його вікна, він підійшов і щось до мене кричав. Так розпачливо! У юрбі хтось розчув: їх уночі везуть до Москви. Жінки всі позбивалися в одну купу. Вирішили: поїдемо з ними. Пустіть нас до наших чоловіків! Не маєте права! Билися, дерлись. Солдати, а вже стояв ланцюг у два ряди, нас відпихали. Тоді вийшов лікар і потвердив, що вони летять літаком до Москви, але треба, щоб ми принесли їм одежу, — та, в якій вони були на станції, згоріла. Автобуси вже не ходили, і ми бігом через усе місто. Прибігли з сумками, а літак уже полетів… Нас спеціально одурили — щоб ми не кричали, не плакали…

  Ніч… По один бік вулиці автобуси, сотні автобусів (уже готували місто до евакуації), а по другий бік — сотні пожежних машин. Пригнали з усіх усюд. Уся вулиця в білім шумовинні… Ми по ньому йдемо. Кленемо й плачемо…

  По радіо оголосили, що, може статися, місто евакуюють на три-п’ять день, то візьміть із собою теплу одежу й спортивні костюми, будете жити в лісах. У палатках. Люди навіть зраділи: поїдемо на природу! Зустрінемо там Перше травня. Незвично. Готували в дорогу шашлики, купували вино. Брали з собою гітари, магнітофони. Улюблені травневі свята!

  Плакали тільки ті, чиї чоловіки потерпіли.

  Не пам’ятаю дороги. Ніби опритомніла, коли вгледіла його матір: «Мамо, Вася в Москві! Повезли спеціальним літаком!» Але ми досадили город — картоплю, капусту (а через тиждень село евакуюють!). Хто знав? Хто тоді що знав?

  Надвечір у мене блювота почалася. Я — на шостому місяці вагітності. Мені так погано… Вночі сниться, наче він мене кличе, поки був живий, усе кликав мене вві сні: «Люся! Люсінька!» А як умер, ні разу не покликав… Ні разу… (Плаче).

  Встаю я рано з думкою, що поїду до Москви сама… «Куди тобі такій?» — плаче мати. Зібрали в дорогу й батька: «Хай довезе тебе». Він зняв із книжки гроші, які в них були. Всі, що були.

  Дороги не пам’ятаю… Дорога знов із пам’яті випала… У Москві в першого міліціонера спитали, в якій лікарні лежать чорнобильські пожежники, і він нам сказав…

  Шоста лікарня — на «Щукінській»… У цю лікарню, спеціальна радіологічна лікарня, без перепусток не пускали. Я дала грошей вахтьору, і тоді вона каже: «Йди». Сказала, який поверх. Знов я когось просила, молила… І от сиджу в кабінеті в завідуючої радіологічним відділенням — Ангеліни Василівни Гуськової. Тоді я ще не знала, як її звати, нічого не запам’ятовувала. Знала тільки, що мушу його побачить… Знайти…

  Вона мене зразу спитала:

  — Любонько моя! Любонько моя… Діти єсть?

  Як я признаюся?! І вже розумію, що треба мою вагітність приховати. Не пустить же до нього! Гаразд, що я худенька, нічого по мені не знати.

  — Єсть, — одказую.

  — Скільки?

  Думаю: «Треба сказать, що двойко. Якщо одне — все’дно не пустить».

  — Хлопчик і дівчинка.

 — Раз двоє, то родити, видно, більше не доведеться. Тепер слухай: центральна нервова система уражена повністю, кістковий мозок уражений повністю…

  «Ну, що ж, — думаю, — зробиться трохи нервовим».

  — Іще слухай: якщо заплачеш — я тебе зразу виряджу. — Обніматись і цілуватись не можна. Близько не підходити. Даю півгодини.

  Але я знала, що вже звідси не піду. Якщо піду, то з ним. Заприсяглася собі! Заходжу… Вони сидять на ліжкові, грають у карти й сміються.

   — Васю! — гукають до нього.

  Обертається:

  — О, хлопці, я пропав! І тут найшла!

 Смішний такий, піжама на ньому сорок восьмого розміру, а в нього — п’ятдесят другий. Куці рукави, куці штанці. але опух з лиця вже зійшов… Їм уливали якийсь розчин…

  — Це ж чого ти пропав? — питаю.

  І він хоче мене обняти.

  — Сиди-сиди, — не пускає його до мене лікар. — Нічого тут обніматися.

  Якось ми це на жарт перевели. І тут уже всі збіглися, і з других палат теж. Усі наші. З Прип’яті. Їх же двадцять вісім душ літаком привезли. Що там? Що там у нас у місті?

  Я розказую, що почалася евакуація, все місто вивозять на три або п’ять днів. Хлопці мовчать, а було там дві жінки, одна з них на прохідній в день аварії чергувала, то вона заплакала:

  — Боже мій! Там мої діти. Що з ними?

  Мені хотілося побути з ним удвох, ну хоч би хвилечку одненьку. Хлопці це відчули, і кожен вигадав якусь причину, і вони вийшли в коридор. Тоді я обняла його й поцілувала.

  Він одсунувсь:

  — Не сідай близько. Візьми стільчика.

 — Та, дурне це все, — махнула я рукою. — А ти бачив, де був вибух? Що там? Ви ж туди найперші потрапили…

  — Швидше всього, це вредітєльство. Хтось спеціально підстроїв. Всі наші хлопці так думають.

  Тоді так казали. Вірили.

  Другого дня, коли я прийшла, вони вже лежали поодинці, кожен в окремій палаті. Їм категорично заборонялося виходити в коридор, спілкуватися між собою. Перестукувалися через стінку: точка — тире, точка — тире… Точка…

  Лікарі пояснювали це тим, що кожний організм по-різному реаґує на дози опромінення, і те, що видержить один, другому не під силу. Там, де вони лежали, зашкалювали навіть стіни. Зліва, справа, і під ними поверх… Там усіх виселили, ані одного хворого. Під ними і над ними — анікогісінько…

Три дні я жила у своїх московських знайомих. Вони мені казали: бери каструлю, бери миску, бери все, що тобі треба, не соромся. Такими людьми виявилися… Такими! Я варила бульйон із гиндички, на шестеро душ. Шестеро наших хлопців, пожежників… З одної зміни. Вони всі тої ночі чергували: Ващук, Кібенок, Тітенок, Правик, Тищура. У магазині купила їм усім зубної пасти, щіток, мила. Нічого цього в лікарні не було. Маленькі рушнички купила… Я дивую тепер на своїх знайомих, вони, звісно, боялися, не могли не боятися, вже ходили всякі чутки, але все одно вони самі мені пропонували: бери все, що треба. Бери! Як він? Як вони всі?  Вони будуть жить? Жить… (Мовчить). Багато добрих людей тоді стрінула, не всіх от запам’ятала… Світ звузився до одної точки… Вкоротився… Він, тільки він… Пам’ятаю літню санітарку, яка мене вчила: «Є хвороби, що не лічаться. Треба сидіть і гладить руки».

  Рано-вранці їду на базар, звідти до своїх знайомих, варю бульйон. Усе протерти, покришити, розлити на порції. Хтось попросив: «Привези яблучко». З шістьма півлітровими банками — завжди на шістьох! У лікарню… Сиджу до вечора. А ввечері — знов на другий кінець міста. Наскільки б мене так стало? Але за три дні запропонували, що можна жити в готелі для медпрацівників, на території самої лікарні.

  Боже, яке щастя!

  — Але ж там нема кухні. Як я буду їм варити?

  — Уже не треба варити. Їхні шлунки перестають сприймати їжу.

  Він почав мінятися — щодня я вже зустрічала іншого чоловіка… Опіки виходили наверх… У роті, на язиці, щоках — спершу з’явилися маленькі виразочки, потім розрослися… Шарами відходила слизиста, плівочками білими… Колір лиця… Колір тіла… Синій… Червоний… Сіро-бурий… А воно таке все моє, таке любе! Цього не розказати! Цього не написати! І навіть не пережити… Рятувало, що все це діялося миттєво, ніколи було думати, ніколи було плакати.

(…)

Людмила Ігнатенко,

дружина загиблого пожежника Василя Ігнатенка

Переклад Оксани Забужко.

Зображення з інстаграму chytaty.modno.

Схожі новини