Уривки із передмови Віри Агеєвої та післямови Катерини Бабкіної до збірки “Емансипантка” Марка Вовчка
Уривки із передмови Віри Агеєвої та післямови Катерини Бабкіної до збірки “Емансипантка” Марка Вовчка

Емансипантка

Передмова Віри Агеєвої

Про ранні юнацькі роки Марії Вілінської дізнаємося з роману «Жива душа», автобіографічність якого підтвердили кілька людей, що стали прототипами персонажів. Головній героїні, таки ж Марії, тітка всякчас докоряє за те, що забагато думає: від такого непотребного заняття вже й зморшка на лобі прорізалася, а це не додає вартості на ярмарку наречених. Попри звичку читати й думати, чимось ця сіроока блондинка з пишною косою приваблювала, бо до неї посватався, незважаючи на статус «бідної родички без посагу», один із найреспектабельніших представників місцевого вищого світу. Красень і «передова людина», та ще до того ж — власник розкішного будинку в місті й сільської садиби з англійським парком. Тітка була на сьомому небі, а коли невдячна племінниця відповіла рішучою відмовою, розгорівся, зрозуміло, страшний скандал. Попелюшка не хотіла в запропонований палац — і справа, схоже, не в тому, чи принаймні не лише в тому, що покохала іншого. Колізія щирого почуття, задля якого жертвують багатством і становищем, не актуальна ні в белетристичних сюжетах Марка Вовчка, ані в її власному житті. Марія Вілінська мотивувала своє фатальне для родини рішення коханням до Опанаса Марковича, політичного засланця, засудженого за причетність до Кирило-Мефодіївського товариства. Він збирав фольклор, гарно співав на званих вечорах, уміло підтримував застільну розмову гарною французькою. Попри всі ці чесноти, близькі друзі Марії Олександрівни свідчили, що вона сама пояснювала своє одруження не палким почуттям, а бажанням будь-що-будь вирватися з-під опіки родини й уникнути напередзаданості жіночого побутування у світі. <…>

 

 

Сімнадцятирічній Марії Вілінській енергії та рішучості не забракло. Вислухавши ультиматум родини, вона йде з дому, наймає кімнату й кілька тижнів дає собі раду, заробляючи то гаптуванням-вишиванням, то репетиторством. Але за той час встигла добре переконатися, що за порогом власного дому світ — аж ніяк не гостинний: їй навіть найпростіші замовлення не хотіли давати, докоряючи неповагою до благодійників. Знаменно, що світські плітки найбільше таврували «нелякливість»: страх мав би бути чеснотою благородної панночки. «Його якось коробило, коли він ясно згадував очікуване спокійне й нелякливе жіноче обличчя». Інша оцінка — іще категоричніша: «А по-моєму, від неї можна було всього чекати: вона, здається, живе своїм розумом і неляклива». Урешті тітка, боячись іще більшого розголосу, умовила втікачку повернутися, і невдовзі відбулося скромне вінчання.

Цю дівчину вабила не ідилія біля родинного вогнища. Для того, щоб почати щось робити в широкому світі, треба було спекатися ангела дому й обов’язків перед ним. Як і її автобіографічні героїні, не боялася жодних випробувань. А якраз злигоднів і не забракло на шляху до жіночого самоствердження. В Україні молода сім’я потерпає від безгрошів’я, помирає новонароджена донька, обсідають хвороби. Маркович був сином полтавського поміщика, який жив на широку ногу, найбільше тішився прийомами численних гостей, пустив за вітром отриманий спадок і не подбав прищепити дітям повагу до якоїсь праці. Опанас Васильович на жодній посаді втриматися довго не міг. Радо подавався в мандри записувати фольклор і жив, як птах небесний, що не мусить дбати про завтра.

Молода дружина захоплення народною творчістю поділяла, швидко вдосконалила знану ще з Харкова, де вчилася в пансіоні, українську й почала писати. Коли Пантелеймон Куліш, що мав у Петербурзі друкарню й збирав матеріали для «Записок о Южной Руси», отримав із провінційного Немирова рукопис зовсім невідомої авторки,— то по всіх усюдах із захватом заговорив про відкриту ним перлину.

А особисте знайомство влітку 1857 року з чарівливою двадцятитрьохлітньою письменницею стало початком палкого роману. У грудні вийшла книжка її «Народних оповідань», метр Куліш дбайливо виконав роль редактора й порадника. Здається, він причетний і до появи псевдоніма, створеного за співзвучністю «Марія Марковичка — Марко Вовчок». Це якраз доба, коли жінки все активніше заявляють про себе в літературі. Окрім усього іншого, іще й найдоступніший для них спосіб заробляти, не покидаючи дому. Однак цей етап у розвитку жіночої творчості називають імітаційним: обираються чоловічі псевдоніми, здебільш акцентуються універсальні (що в патріархальній спільноті синонімічно чоловічим) цінності й ієрархії значень. Марія Маркович і її ровесниці мали на кого взоруватися: всеєвропейська слава Жорж Санд ставала все яскравішою. Небувалий випадок, коли жінка-авторка справила потужний вплив на творчість багатьох першорядних письменників-чоловіків. (Утім, незалежність водночас і дратувала, бо ж розхитувався такий зручний порядок, де не було конкуренції, а сама гендерна приналежність дозволяла почуватися сильнішим і мудрішим за менш щасливих представниць людського роду. В авторитарній і відсталій Росії, де становище жінки ще певною мірою визначалося старими приписами «домострою», навіть найавторитетніший критик, що представляв прогресивних західників-європеїстів, неймовірно популярний Віссаріон Бєлінський міг написати від щирого серця й без зайвих церегелів: Жорж Санд обстоює жіночу емансипацію через «бажання мати можливість задовольняти непристойні пристрасті». Зрозуміліше й не скажеш…

Марко Вовчок подібних звинувачень також не уникла. Дуже швидко з’явилися тріщини в стосунках із Пантелеймоном Кулішем. Він шалено закохався, кинув дружину, будував плани спільного майбутнього. А вона раптом дозволила собі не згодитися з Кулішевими правками «Народних оповідань». Жовчний іпохондрик, він не просто образився, але й почав поширювати найбрудніші інсинуації. Як же це, редактор перетворив недосконалі початківські тексти в художні шедеври, це він вивів сором’язливу провінціалку в люди! У листах він то обіцяє накласти на себе руки, то дріб’язково докоряє за невдячність, то погрожує. Навіть і псевдоніму приписує пророче значення, натяк, мовляв, на «вовчу» натуру невдячної белетристки. Довічним ворогом Марії Олександрівни зосталася й Кулішева дружина, не надто популярна письменниця Ганна Барвінок. Що ж, успіх, та ще й такий феноменальний, далеко не завжди прощають. Як дотепно сформулював проблему їхніх стосунків В. Домонтович, «Куліш бажав, щоб вона належала тільки йому, а Марія Олександрівна воліла належати тільки собі».

Приїхавши до Петербурга, вона одразу опиняється в нурті українського культурного життя. У північній столиці в п’ятдесяті–шістдесяті роки ХІХ століття втілювалося багато українських проектів. Гуртуються земляцтва, виходять книжки, готується вихід першого українського журналу «Основа», з яким впродовж 1861–62 рр. співробітничатиме й Марко Вовчок. Зустрічалися на прийомах у Василя Білозерського; він служив у канцелярії військового генерал-губернатора й міг собі дозволити велику квартиру. Білозерський і став видавцем та офіційним редактором «Основи». Іще один, український за духом, літературний салон — дім Варвари Карташевської. Донька чернігівського поміщика Якова Макарова й племінниця історика Миколи Маркевича, ця українська красуня була освічена, дотепна, розумна й вміла згуртувати в себе земляків. 23 січня 1859 року відбулося знайомство Марка Вовчка з Тарасом Шевченком, котрий щойно повернувся із заслання. І зустрічалися вони часто якраз у Карташевської. Захоплений поет присвячує авторці «Народних оповідань» вірш «Недавно я поза Уралом…», звертаючись «пророче наш, моя ти доне!», називаючи виблаганою в Бога «молодою силою» української літератури. А невдовзі ще й зорганізував складчину й від імені громади подарував золотий браслет. Шевченко зі свого трагічного досвіду знав, як мистецький талант потребує підтримки й опіки.

Бував у салоні Карташевської й Тургенєв. Коли він спитав Шевченка, що варто читати, аби вивчити українську, поет ентузіастично порадив: Марка Вовчка. Іван Тургенєв зіграв велику роль у творчому становленні Марії Маркович. Він, щиро нею захоплений, допомагає налагоджувати зв’язки у видавничих колах. Переклав російською «Інститутку», яку опублікували авторитетні столичні «Отечественные записки». У закордонну поїздку її хотів супроводжувати Куліш, але Марія Олександрівна остаточно з ним пориває й вирушає до Німеччини з Тургенєвим. Далі була Франція, де вона прожила з маленьким сином сім років, заробляючи лише пером. Її працездатність неймовірна: нові повісті й оповідання українською й російською мовами, нариси, переклади, твори для дітей. Дуже важливим стало співробітництво з видавцем і літератором П’єром-Жулем Етцелем. Він, зокрема, знайомить письменницю з Жулем Верном, неймовірно популярним натоді автором фантастичних романів. Зачарований аристократизмом і естетичним смаком дивовижної жінки, як і її бездоганним відчуттям найтонших нюансів французької мови, Верн віддає Марії Маркович ексклюзивне право на переклад своїх текстів російською. Етцель зумів налагодити доставку гранок так ефективно, що її російські переклади виходили в Петербурзі майже водночас із паризькими оригіналами.

Талант Марка Вовчка розвивався навдивовижу стрімко. У 25 років публікує книжку, що одразу ж ставить її в ряд канонічних класиків. Цей неймовірний успіх означав, що слід шукати нової манери, адже читацькі очікування тепер були дуже високими. І Марко Вовчок засвідчує новий рівень майстерності психологічного аналізу, уміння передати таке багатство й розмаїтість душевних станів персонажів, якого вітчизняна проза тоді ще не знала. Психологічним шедевром стала повість «Три долі».

Її рання проза— це часто жіночі сповіді, імітації живого голосу селянок-кріпачок. У суспільстві, де патріархальна сваволя сливе нічим не обмежується, навіть щире кохання здебільшого обертається трагедією. Жінки, що намагаються протистояти сваволі й обстоювати власну свободу, виявляються приреченими. Лише рятівна здатність упокорювати пристрасті дарує коли не щастя, то принаймні примирливо-лагідне прийняття світу, облаштованого за якимись вищими й не завжди збагненними законами.

Як було, як є

Післямова Катерини Бабкіної

Якими б далекими не були від нас в часі й в контексті герої Марка Вовчка, але в людяності своїй вони мають із кожним із нас багато спільного, і потерпають — чи в кріпацтві, чи на війні за волю, чи в бідності, чи в пануванні своєму — від тих же речей, від яких кожен і кожна потерпає часом дотепер. А саме — ці люди, як і майже всі інші люди, не знають, що з собою робити.

Що таке любов і що таке самотність? Що таке вірність, що таке обіцянка, що таке пристрасть? Що таке сила і гідність, що таке — слабкість? Яку втіху дає великодушність, і яку прірву всередині самого себе розверзаєш, ставши до когось несправедливим, настоявши силою на тому, що зробить іншого нещасним. І далі — глибше, задачки із зірочкою. Що краще й коли — принциповість чи гнучкість, полум’яна непокора чи привітна смиренність? Для себе живемо чи для інших, для дітей, батьківщини, ідеї ради чи просто для того, щоби навчитися іти вночі шляхом під зорями і наслухати, як дивовижно шумить вітер в очеретах над плесами? Чи дасть щастя воля, статки, шлюб з коханим чи коханою, смерть за батьківщину, звернення до Бога? Чи є взагалі універсальна відповідь про те, що дасть щастя, полегкість, радість?

Мені здається, уміння піднести текст понад історичний і національний контекст до тих питань і ситуацій, в яких так чи так опиняється кожен і кожна в будь-якому часі і країні, ставши одного разу усвідомлено сам-на-сам зі світом і зізнавшись собі, що нічого не знає про те, як з собою в цьому світі бути — це і є запорука його актуальності і якості. Те, що робить з хорошої історії — класику.

Схожі новини