«У Росії вже нічого не вийде». Уривок із книги «І знов я влізаю в танк…» Оксани Забужко
«У Росії вже нічого не вийде». Уривок із книги «І знов я влізаю в танк…» Оксани Забужко

Пропонуємо до вашої уваги уривок із інтерв’ю Оксана Забужко 2015 року, яке увійшло до збірки «І знов я влізаю в танк…»:

 

— За вашими словами, Майдан і війна виправляють системні історичні помилки, допущені в 1918–1920 роках. Чому ви вважаєте, що саме цей період такий важливий для формування держави?

— Відлік можна хоч і від 16‑го століття починати — аналізувати «системну помилку» тих книжників «київської школи», які придумали концепт Малоросії й Великоросії. Теорія для свого часу наче й несогірша здавалась: Київ — це «другий Єрусалим», а Москва — воєнний союзник, бо там православний монарх і «теж православна» армія, і спільно з ними запорізьке козацтво здійснить, нарешті, головну місію європейського лицарства — відвоює в турків Гріб Господній. Тому козацтво особливо й не опиралося союзу з Москвою, зберігало щодо неї лояльність аж до самого зруйнування Січі. Стосунки будувались не тільки на «братству по вірі», а й, не забуваймо, на союзі проти двох головних натоді ворогів України — турків і поляків. Османська імперія блокувала українцям вихід до моря й можливість колонізації південних степів. З другого боку була Польща, яка, з її великоімперськими амбіціями щодо українців, зіграла в усьому цьому сюжеті вельми недалекоглядну історичну роль. Польща налаштована була на те, щоб задушити й націоналізувати тут геть чисто все, повністю асимілювати Україну. І їй би це напевно вдалося, бо за культурним рівнем вона була далеко потужніша, сили були нерівні. А «дикої Московщини» наші предки в цьому сенсі не мали чого боятися, навпаки — певні були, що, принісши їй із Києва, як Греція Риму, ідеологію, освіту й культуру, виростять собі в «братах по вірі» вовік надійного партнера. І жорстоко прорахувалися. За цю помилку Україні довелось заплатити дуже дорогу ціну. Не хто інший, як ми, наші предки, політичні й інтелектуальні еліти, зробили Московію «європейською Росією», подарували їй нову ідентичність — і, в кінцевому підсумку, породили монстра на свою ж таки голову. Але годі заперечити, що в констеляціях 17‑го століття партнерство з Москвою принаймні допомогло Україні уникнути війни на три фронти.

Один з найвизначніших наших мислителів модерної доби, Михайло Драгоманов, прозираючи на століття наперед, у кінці 19‑го, після всіх російсько-турецьких воєн, тлумачив нетерплячим сучасникам — щойно тепер, коли впоралися з Османською імперією, Москва стає нашою проблемою номер один. Так воно й відбулося.

А системна помилка 1918–1920 років — це незреалізована соборність. Тоді українці програли. Не будемо зараз аналізувати, хто саме — Директорія, Петлюра, Скоропадський… Всі українські еліти програли, бо не змогли об’єднатись — не зуміли скористатися моментом. І якби тоді Україна одбилась, як Фінляндія, ціла європейська історія пішла б розвиватись зовсім іншим шляхом. Ленін недарма казав: «Потерять Украину — это значит потерять голову». Тепер росіяни прийшли за цією головою. Але в них уже нічого не вийде.

Мій оптимізм далеко не безпідставний. Якщо трохи розуміти логіку історичних процесів і усвідомлювати, якого формату війна проти нас велась і ведеться, то весь наш спротив, починаючи від 30 листопада 2013‑го, і те, що ми у вирішальний момент відбились і втримались на плаву, — це все «в категорії чуда». Адже ця війна насправді — цивілізаційна. На кону в ній стоїть питання, чи можливо витворити ідеально маніпульоване суспільство, що складається із зомбі, солдатів-роботів.

У Росії ж, бачте, вдалося… А Україна, сама того не усвідомлюючи, вже другий рік демонструє цілому світові, що мав рацію блаженний Августин, коли твердив, що зло не наділене самостійною онтологічною природою, воно лише пустка, тобто відсутність добра. Зло може зруйнувати, але керувати людським світом неспроможне, доки люди самі, добровільно йому не піддадуться. Дуже екзистенційний експеримент ставить зараз історія на нашій землі. І Україна, тьху-тьху, щоб не зурочити, поки що, нівроку, витримує випробування.

І на Росії за останні 25 років історія також поставила унікальний експеримент: коли група дуже амбітних людей отримала в безроздільне користування цілу країну з найдорожчою в світі нафтою, тобто практично необмежений фінансовий ресурс — роби що хочеш! Результат приголомшує: замість суспільства розквіту й добробуту — куди не кинь, біблійна «гидота спустошення», руїна й розтління. І коли нафтовий краник різко прикрутять (а це вже відбувається), Росія посиплеться.

«Енергетична перебудова» світу вже стартувала. Невдовзі весь бізнес в РФ це відчує. Доба невичерпних фінансових ресурсів закінчується. Для Придністров’я й Криму вже забракло грошей. «Купувати директорів» ще можуть — але всі краники будуть невідворотно закриватись, і наслідки дадуться взнаки швидше, ніж ми сьогодні здатні передбачити. Вже до 2020 року мапа світу матиме інакший вигляд. Гігантський гнійник, що набухав у людстві десятиліттями, визрів, прорвався, й почалось одужання. Ще рік тому, під час Майдану, відчуття було таке, ніби світобудова «зависла» в страшному нап’ятті, шальки терезів завмерли, от-от схитнуться — і все вирішиться… А тепер уже зрушилось — вирішилось, покотилось, і почався відлік відплат за скоєне.

Схожі новини