Уривок із книги Ольги Карі «Компот із патисонів»

Нещодавно у видавництві «Комора» вийшла новинка — книга Ольги Карі «Компот із патисонів». Це серія репортажних замальовок та есеїв, що описують, як на тлі зламу епох і політичних систем дорослішало ціле покоління українців. Ця книга про те, як воно було — жити у 90-ті, коли народились «ананасовий» компот із патисонів та «гриби» із баклажанів, коли всіх охопила тотальна в’язальна пошесть, у людей вросла звичка запасати абсолютно все, а перші прокладки тільки почали змінювати життя українських жінок.

Пропонуємо до вашої уваги уривок.

 

 

ДІД МОРОЗ І ШОКОЛАДНІ ЗАЙЦІ

Перш ніж почати розвішувати іграшки, на ялинку чіпляли електричні гірлянди з ліхтариками. Вогники я вважала головною окрасою новорічного дерева — я не могла зрозуміти, як можна було тішитись ялинці у ті часи, коли не існувало мерехтливих намист із малесенькими лампочками! Робочих гірлянд було у нас дві (а неробочих — аж дві коробки, бо дідусь плекав надію одного дня всі їх полагодити, але той день так ніколи і не настав). Одна з різнокольоровими плафонами-кульками, друга — справді розкішна, у вигляді маленьких червоних свічок. Цю другу дідусь теж привіз із Чехії, й вона стала моєю улюбленицею. До гірлянди був спеціальний перехідник, якого встромляли в розетку, завдяки чому свічки блимали: почергово запалювались, гаснули і мерехтіли, мов справжні. Я обожнювала сидіти у темряві великої кімнати, коли вмикали гірлянди, і червоні спалахи свічок відбивалися розсипом магічного пилку у глянцевих кульках і сріблястій мішурі.

Загалом набір новорічних іграшок був стандартний. Усі вішали на ялинки видовжені спіральні бурульки, у всіх на гілках гойдалися кольорові кульки з намальованими білими сніжинками. Повсюдною була й різна скляна городина на кшталт баклажанів, стручків гороху, огірків і кукурудзи — «цариці полів». Ялинки прикрашали шишками й мухоморами, снігурами, зайцями і ведмедиками, собачками й котиками. Зверху деревце притрушували «дощиком», хрест, у який був ввіткнутий стовбур, прикривали білою ганчіркою, клаптями вати чи старим простирадлом — і дім готовий до свята. Зазвичай ялинки завішували різнобарвною мішаниною всього, що знаходилось у коробках із прикрасами — почепити на дерево «все найкраще одразу» було єдиним уніфікованим каноном дизайну новорічної ялинки. Як же я здивувалась, коли одного дня мама принесла додому різдвяний випуск журналу Burda, і на одній із сторінок було фото ялинки, завішаної однаковісінькими кульками й зірочками ніжно-лілового кольору і причепуреної пишними бантами такого ж лілового відтінку із тонкої газової тканини! Так вишукано, так просто і так «нетутешньо»! Я роздивлялась фотографію мало не з годину — я ще ніколи не бачила нічого елегантнішого за ту монохромну лілову ялинку!

Взагалі цей пухкенький журнал про моду з товстезним додатком викройок ніс у малометражні квартирки своїх читачок промовисте світло «кращого життя». Того, де жінки в елегантних черевичках на високих підборах бадьоро і впевнено крокували вулицями німецьких міст, осяюючи їх своїми посмішками. Ті жінки носили світлі вовняні пальта без остраху забруднитися, взували «човники» Chanel, завішували вуха масивними кліпсами Dior, малювали вуста сміливими відтінками «бордо» і бризкали за вушками й на зап’ястки із флаконів із промовистими назвами Turbulences, Climat, J’Ose, Magie Noire і Paloma Picasso. Лічені роки відділяли останні «радянські» випуски журналу від появи на полицях справжніх крамниць тих колись недосяжних «журнальних» німецьких шампунів Shauma, французької косметики Dior і американських парфумів Charlie, рекламою яких випуски Burda були щедро нашпиговані. Втім, від того, що імпортні кремчики з’явилися в продажу, вони не ставали доступнішими. Та сам факт, що всі ці «заморські» пляшечки, баночки й флакончики не були вигадкою журнального дизайнера, а існували насправді, неймовірно надихав. З’являлася надія, що й «краще життя» з сторінок Burda можна припасувати до лекал довколишньої дійсності. Як же мені тоді хотілося припасувати ніжно-ліловий лаконічний декор із журналу до пізньорадянської ялинки — та де там!

Після того пам’ятного новорічного базару, з якого ми повернулися додому зі Снігуркою, нові ялинкові прикраси ми більше не купували. Врешті, купувати й не було чого — в ранні дев’яності скляні іграшки просто зникли з прилавків. На зміну їм прийшли китайські прикраси з фольги й пластику, негарні й не дуже дешеві, надто з огляду на те що грошей заледве вистачало на їжу. Тож мрії про ялинку, прикрашену однаковими кульками в єдиній кольоровій гамі, довелося відкласти на безвік. Але та ялинка з журналу, ставши еталоном і внутрішнім мірилом усіх прийдешніх ялинок у моєму житті, посіяла зерна зневаги до традиції завішувати новорічне дерево різнокаліберними іграшками всіх можливих форм, розмірів і кольорів.

Вже значно пізніше, наприкінці дев’яностих, скляні іграшки знов почали потроху входити в моду й повертатися до крамниць. Одного разу я витратила всі накопичені за кілька місяців кишенькові гроші на свої перші власні ялинкові прикраси. Я сама відстояла довжелезну чергу в крамниці посуду «Вікторія», де поруч із чашками й сковорідками продавали косметику, парфуми в мініатюрках і сувенірні статуетки. Я сама обрала іграшки, що були мені до вподоби, і заплатила за них теж сама. Я купила десять білих скляних сердець із срібними цятками і ще стільки ж притрушених срібними блискітками, і мені вони здавались найгарнішими, найпрекраснішими у світі! Мені було років чотирнадцять-п’ятнадцять, і в момент, коли продавчиня тицьнула мені в руки товарний чек і пакет із новорічними іграшками, кожну з яких пакувальниця окремо загорнула в папір, я відчула себе дорослою людиною, відповідальною соціальною одиницею, яка здатна приймати самостійні рішення. Наприклад, визначати, якого кольору й форми будуть новорічні прикраси на її ялинці!

Але щоб відстояти право моїх іграшок висіти на родинному новорічному дереві, ще довелося чимало повоювати з дідусем та бабусею. Вони вважали, що родинних старовинних іграшок цілком достатньо для однієї ялинки. А скляні сердечка, вважали вони, взагалі зіпсували б увесь парад, бо були надто сучасними і навіть вульгарними — фе! Я ж хотіла на ялинці самих лише білих сердець — ну, і ще чеську гірлянду із свічками. Я мріяла, щоб хоч раз у нас була ялинка, як в журналі! Дідусь і бабуся скептично кривилися і наполягали на запасах із підвалу. Зійшлися на тому, що до різнобарвного гамузу старих прикрас почепили ще й мої сердечка. Ясна річ, вони одразу ж загубилися в барвистій какофонії бурульок, снігурів і кукурудзи. Та все ж таки це були мої перші власні іграшки, і їхнє приязне мерехтіння наповнювало мене відчуттям самодостатності і самоповаги.

Утім, серед розмаїття скляних зайців, бурульок і мухоморів вигулькували справжні витвори мистецтва, які зустрічали із нами кожен-кожнісінький Новий рік. Навіть ялинка з журналу не здатна була їх затьмарити. Скажімо, мамина мама щороку вивішувала на свою ялинку золотавого кольору чайничок із тоненькими загнутими ручкою та носиком, а ще сріблястий орбітальний супутник на тонких ніжках-опорах, якого лячно було навіть торкатися. Ті іграшки виглядали крихкими і витонченими, геть не схожими на вузлуваті, неохайно зліплені огірки й баклажани. Цими двома іграшками я милувалась тільки здалеку. Коли ми приходили до маминих батьків на святкову гостину, я не наважувалась брати їх у руки, аби не побилися — не знаю, як я пережила би втрату тих скарбів.

Фото Ольги Карі

Схожі новини