«Вони б і мухи не скривдили» Славенка Дракуліч
«Вони б і мухи не скривдили» Славенка Дракуліч

Хто вони, ті люди, які сидять на лаві підсудних на міжнародному кримінальному суді у Гаазі? Хто вони — ті, кого судять за найстрашніші звірства: за злочини проти людяності, за воєнні злочини, за геноцид? Це монстри з рогами і хвостами? Особи, у зовнішності яких проглядає щось демонічне? Чи звичайні люди — такі, як ми з вами, такі, що й мухи б не скривдили? Хорватська авторка Славенка Дракуліч береться це з’ясувати, відвідуючи судові засідання Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії. Люди, яких вона там зустрічає, оповіді, які вона чує, — це частина історії її країни. Це історія, яка їй болить.

Про авторку. Славенка Дракуліч — одна з найвідоміших і найголосніших хорватських «голосів» у світі. Вона — авторка ряду романів та нон-фікшн книжок, більшість із яких пов’язані темою югославської війни. Славенка в розповіла, що після того, як написала дві книги про страждання жертв, замислилася про те, якими ж були їхні гвалтівники. Це й спонукало її відвідувати судові засідання Трибуналу і вивчати справи злочинців, яких, водночас, у їхніх країнах часто вшановували як національних героїв.

Те, що Славенка Дракуліч взялася за таку дражливу тему, викликало несприйняття її співвітчизників. Письменницю публічно звинувачували в недостатному патріотизмі. Тому з часом вона мусила покинути Хорватію і оселилася у Швеції. Зараз фактично мешкає на дві країни.

Про книжку. Зазвичай такі книжки пишуть і видають із меседжем «щоб не повторити старих помилок». У Славенки Дракуліч інший меседж: щоб не зарікатися. Помилки повторюються. І можна спробувати відчитати їхнє наближення, зрозуміти, до чого все йде – адже війна ніколи не починається на голому місці, її готують роками, і в Югославії так було теж – але нема гарантії, що зможеш від них захиститися.

Славенка Дракуліч трохи пише про передумови початку війни – війни, яку почав не зовнішній, а той ворог, що зачаївся всередині. Серед причин – і те, що в посттоталітарних суспільствах, де люди не знали правдивої історії, а мали ряд насаджених ідеологією образів, політикам дуже легко маніпулювати емоційною пам’яттю людей і розбурхувати колотнечу. Особливо, якщо в мультинаціональній країні роздмухувати полум’я націоналізму, поглиблювати різницю між сербами, хорватами, боснійськими мусульманами. В Югославії це полум’я розгорілося справді сильно і пожерло усіх. Кожна нація принесла свої жертви. Але мова тут не про них – а про катів.

Фото: Ната Коваль

Цікаво, що коли справа дійшла до розслідування воєнних злочинів і екстрадиції обвинувачених у злочинах проти людяності до Міжнародного трибуналу, то громадськість – що в Сербії, що у Хорватії, що в інших країнах колишньої Югославії нерідко опиралася цьому. По-перше, люди не могли зрозуміти, чому тих, кого ще вчора сприймали як національних героїв, нині називають злочинцями? Чому те, що вони вважали визвольною боротьбою, нині звуть геноцидом? По-друге, дуже багато людей (особливо коли йдеться про невеликі міста, не відбулися масові вбивства) відчуває свою причетність до цього. Так, нехай він сам не вбивав серба (боснійця, хорвата), але займався мародерством, забрав собі його будинок чи бодай його телевізор. І сусіди його про це знають. Може, вони навіть допомагали нести ці речі. А може, і ні. Але оцей «синдром телевізора» тяжіє над ними і не дозволяє зізнатися насамперед самим собі, що було вчинено страшний злочин. Що вони самі є злочинцями.

З-поміж тих, хто сидів на лаві підсудних Міжнародного трибуналу в Гаазі, теж лише одиниці визнали свою вину. Хтось щиро не вважав себе винним: ну так, зґвалтували десятки жінок, ну так, були серед них неповнолітні, ну продали ми кількох у рабство – але ж не вбили! А могли б! Хтось, як Слободан Мілошевич, до останнього намагався грати чесного, щирого політика (звучить як оксюморон, але хай), патріота своєї країни, якого підставили і очорнили західні держави. Когось сусіди й знайомі характеризували як надзвичайно тиху і порядну людину, яка безкорисливо допомагала дуже багатьом (і серед цих багатьох були й представники тієї нації, яку він безжально і жорстоко вбивав упродовж дванадцяти днів в застінках одного з таборів).

Славенка Дракуліч розказує історію десяти таких злочинців, пише про те, як вони поводилися у ході судових засідань (авторка відвідувала їх упродовж кількох років, і зізнається, що переважно це були формальні, нуднуваті опитування свідків, в ході яких могли годинами з’ясовувати якісь дрібні деталі, але іноді звучали і такі свідчення, від яких холонула кров), і про те, яке враження вони справили безпосередньо на неї. До речі, серед її героїв є дві жінки. Одна з них не потрапила на лаву підсудних, але це не значить, що вона винна у злочинах менше, ніж її чоловік, які перебував під її впливом і провадив політику, направлену на розпалювання війни. Друга — одна з небагатьох, хто на трибуналі визнав свою вину і розкаявся.

Авторка намагається у кожній окремій ситуації знайти відповідь на запитання: «Чому?». Чому вони зробили те, що зробили? Що перетворило їх, зовсім пересічних людей, на монстрів, які принесли світу стільки зла? І відповідь щоразу інакша.

Ось що, наприклад, пише Славенка Дракуліч про Біляну Плавшич — науковицю, професорку, яка пішла в політику:

«Але статус єдиної жінки серед цих боснійських масо-політиків вимагав розплати. Жінка на такій позиції мала бути значно кращою за чоловіків, а це для Біляни Плавшич у тих обставинах означало радикальнішу риторику. І вона була радикальною.

Той факт, що жінка може бути відповідальною за деякі найстрашніші злочини, вчинені у Боснії під час війни, важко сприйняти, особливо людям, які бодай трохи вірять, що світ, очолюваний жінками, був би кращим, аніж той, у якому ми живемо. Але коли ця жінка керувала Боснією, там було справжнє пекло».

Про враження. «Вони б і мухи не скривдили» — це сильна книжка, яка в дуже цікавий спосіб досліджує природу зла. Авторка уважно вивчає факти і на їхній основі снує гіпотези, які зрештою підводять читача до приголомшливого висновку: якщо «монстри» є насправді звичайними, адекватними, інколи навіть добрими і співчутливими людьми, які чомусь в певній ситуації почали чинити зло, то де гарантія, що ми, кожен із нас, не перетвориться на монстра, якщо так складуться обставини? А гарантії немає. І від цього стає моторошно.

Мені здається, такі книжки, як оця, допомагають зрозуміти речі, які досі не вкладаються в голові і нас. Наприклад, як стала можливою війна на Донбасі. Звісно, там усе не зовсім так, як було в Югославії, і є потужний «зовнішній» чинник, але в певні моменти дещо проясняють. Тому «Вони б і мухи не скривдили» — книжка, актуальна для українського читача. Особливо для того, який має звичку аналізувати і любить докопуватися до суті.
Дякую видавництву «Комора» за можливість прочитати цю книжку.

 

Головне фото: Ната Коваль

Віталіна Макарик
Джерело: vityska.pp.ua

Схожі новини