Зрозуміти різницю. Рецензія на книгу Джеймса Мейса
Зрозуміти різницю. Рецензія на книгу Джеймса Мейса

На шибках – зимових мережок

зірчасто-білий візерунок.

Червоним одсвітом пожеж

горить нескінчений малюнок.

Василь Еллан-Блакитний, 1920 р.

 

УСРР, УРСР, УКП(б), КП(б)У, – якими подібними є ці абревіятури, але який полярно опозиційний зміст вони приховують за своєю структурою. Зміст, інтерпретацію якого ми оцінюємо, зважаючи на мільйони втрачених людських життів. Зміст, інтерпретація якого визначилася в 1933 році – після Голодомору. Зміст цей виявляється в різниці між більшовицькою версією комунізму та націонал-комунізмом українського штибу. Саме це і пропонує читачам Джейм Мейс у своїй праці «Комунізм та дилеми національного визволення: національний комунізм у Радянській Україні, 1918-1933»: заглибитися в українські 20-ті та відкрити для себе ще один пласт нашої історії – зрозуміти нарешті цю різницю.

Джеймс Мейс починає книгу з розгляду концепцій для вирішення національного питання ідеологами марксизму, вказуючи на три відмінні підходи – австрійців Отто Бавера та Карла Реннера, Рози Люксембург і, зрештою, Владіміра Лєніна. Виглядає, що Шумський був прихильником поглядів вказаних австрійських дослідників, які відстоювали територіяльну автономію для національностей, що компактно проживали на певній території. Натомість Скрипник спершу розглядав як можливу концепцію Лєніна, яка розрізняла націоналізм пригноблених народів та народів-гнобителів. Останній Лєнін вважав реакційним, а от перший, на його думку,  слугував лише захистом від імперськости, а отже – його можна використати в боротьбі проти капіталістів (як тут не згадати про приписане Лєніну авторство фрази про «корисних ідіотів»). Можна припустити, що Скрипник перейшов на засади націонал-комунізму саме тоді, коли зрозумів, що Лєнінське бачення національного питання відрізняється від «національного нігілізму» Рози Люксембург лише тактично, але в основі таке ж категоричне.

Далі Джеймс Мейс аналізує український соціялістичний рух у Російській імперії (про Драгоманова, звісно, хотілося б прочитати більше), згодом – переходить до розгляду визвольних змагань та більшовицької окупації. На думку Мейса,

«крах Центральної Ради на початку 1918-го відбувся радше через сумніви українського соціялізму щодо вдоволення вимог селян про земельну реформу, аніж через брак народного ентузіязму щодо українських національних вимог».

Це певною мірою спричинилося до утвердження режиму Скоропадського, який, як ми знаємо, протримався недовго. Джеймс Мейс вважає, що співпраця Української Держави з німцями а також аграрна політика Гетьманату (мова про підтримку повернення колишнім землевласникам їхніх володінь), яка не задовольняла переважну більшість населення, призвели до дискредитації ідеї української державности як такої. Чим і скористались більшовики.

Дослідник вважає, що Україна пройшла кілька етапів перед повноцінним формуванням ідеї національного комунізму. Основними її розгалуженнями були ідеї Василя Шахрая та Сергія Мазлаха (вони були своєрідним протиставленнями політики щодо України, провадженої урядом П’ятакова-Раковського), українських федералістів на чолі з Георгом Лапчинським, боротьбистів та єдиних легальних опонентів більшовиків до 1925 року – укапістів (які були лівим відгалуженням УСДРП). Можна зробити висновок, що на цьому етапі український комунізм був доволі різношерстим й нездатним до синтезу та узгоджень пропозицій, які могли б зробити його більш універсальним. Така різноплановість руху, яка існувала ще й у час, коли дискусії про «національне ухильництво» не толерувались, не могла висунути на політичну авансцену харизматичного лідера, здатного об’єднати націонал-комуністів (як пізніше Шумський та Скрипник).

Своєрідним хрононімом, який розділяє два періоди існування націонал-комуністичного руху в Україні, Джеймс Мейс бачить квітень 1923 року, коли в Москві відбувся  XII з’їзд РКП(б). Запроваджена тоді політика коренізації дала змогу політичній еліті  УСРР на практиці втілити власні прагнення та починання у різних сферах державного управління. Коренізація (яка в Україні втілювалась як українізація і яку Мейс, до слова, назвав найбільш вдалим локальним впровадження загальносоюзної політики) разом із «новою економічною політикою» мала на меті підвищити рівень підтримки більшовиків не лише серед міського населення, а й у сільській місцевості. Фактично, керівництво УСРР отримало карт-бланш.

Власне, цій тематиці присвячені друга та третя частини книги. Джеймс Мейс аналізує українізацію не як процес, реалізовуваний безликим чиновництвом, а крізь призму життя та діяльности чільних представників УСРР.

Цікаво, що автор в цих частинах доволі вдало поєднує два підходи до історіописання: з одного боку – на широкому фактологічному матеріялі описує макропроцеси, оперуючи статистичними даними та кількісними показниками, а з иншого – описує «маленьку людину в мікроісторіях», цілком вторуючи прихильникам антропологічного повороту в історії (прикметно, що праця Мейса вийшла у 1983 році).

В цих частинах книги бачимо розділи, присвячені окремим постатям націонал-комуністичного руху: Шумському, Хвильовому, Волобуєву, Скрипнику. Отже, читаємо про ситуацію в політичному ландшафті УСРР, в літературному процесі, економічній сфері та освіті.

 

Микола Скрипник

 

І якщо ці сфери публічного життя УСРР досліджені досить добре та є міцно закоріненими в історичному дискурсі, то розділ під назвою «Матвій Яворський та перипетії інтерпретації минувшини» заслуговує на особливу увагу. Сам Джеймс Мейс пише:

«Кампанія проти Яворського була не лише початком кінця української історичної науки. Заперечуючи окремішність української історії, вона усувала основу ідеологічного виправдання права України на свій окремий вид соціалізму. Ця кампанія була прелюдією до нападу на Скрипника, на його політику, на його націю».

Така увага більшовиків до історії була пов’язана з потребою зачистити гуманітаристику поле від “ідеологічно шкідливих елементів”. Сферою наукових зацікавлень Яворського була історія революційних рухів в Україні, а отже поставало дразливе питання про історіографію партії.

Матвій Яворський написав «Нарис історії України» та «Нариси з історії революційної боротьби на Україні», в цих працях від намагається вписати історію України в рамки марксизму і показати, що кульмінацією українського національного історичного процесу стало становлення УСРР. Основним аргументом, який закидали Яворському його опоненти, був розгляд історії України як самобутнього процесу, в якому «національне питання затінює класову боротьбу». Фактично, такі звинувачення Яворського є квінтесенцією згасання національного комунізму в Україні (хоча мова радше про гасіння, а не згасання – різниця між об’єктністю та суб’єктністю процесу).

 

Що ж далі, спитаєте ви. А далі тотальна заглада, яка завершилася колективізацією та Голодомором.

Кожен із цих розділів пронизує однотипний сюжет, головний герой якого зазнає поразки, а відтак – українізація та національні потуги в кожній сфері викорінюються (прикметна гра слів). Такий метод розповіди дозволяє читачам доступно осягнути матеріял: частина перша вводить нас у стан своєрідного «передрозуміння», дві наступні в синтетичній формі аналізують націонал-комунізм в усіх сферах, де він проявлявся, в підсумку чого у читача формується цілісна картина цього явища. Після цього ж Мейс пропонує висновки, наприкінці порівнюючи втілення національного комунізму в Польщі чи Югославії з українським варіянтом.

Останніми словами праці є «надії на нього ще не вмерли». Він – це націонал-комунізм. І хоча зараз про нього не модно говорити, як в контексті посттоталітарного історичного дискурсу, так і в контексті теперішньої декомунізації (яку помилково можуть екстраполювати і на національні прояви комунізму), – а все ж дискусії потрібні. Адже спроба загнати українців та українство в рамки єдиного ідеологічно маркованого конструкту провалилась, а нова спроба почасти виявляється у індукованій готовності викидати на смітник цілі пласти українського історії (і період націонал-комунізму в тому числі), – Юрій Шевельов писав, що «це звужує базу національного руху, віддає отак собі ні за цапову душу тисячі або й мільйони людей ворогові, виключає можливість перемоги». Тому, як би шаблонно це не звучало – не піддавайтесь на провокації. І читайте! Адже праця Мейса має доволі синтетичний характер, а відтак окреслює проблематику штрих-пунктирно, не розкриваючи деякі аспекти повною мірою. Що, проте, аж ніяк не применшує її наукового та суспільного значення. Більше того – це має мотивувати науковців до нових досліджень українського націонал-комунізму.

Іван Радик

Схожі новини