Зустрічаються два українці
Зустрічаються два українці

Зустрічаються два українці
(про роман Аскольда Мельничука «Що сказано»)

 

1

В одному недавньому українському романі є епізод, коли герой, радянський перекладач на прізвище Волинський, зустрічає в іноземному порту канадську лікарку на прізвище Клепарчук. Дія відбувається в середині 1980-х. Гггг, кпилася одна юна критикиня, – це ж треба, молодий киянин і гарна українка з Торонто сидять в африканському барі, цмулять джин і не мають про що поговорити, як тільки про Голодомор.

Починати мову про чужу книжку зі згадки про свою було б епічним несмаком, якби не одна обставина: коли у 80-ті (і 70-ті) роки зустрічалися і могли поговорити без свідків українці з різних світів, про Голодомор вони заводилися з півоберту – навіть якщо їхні погляди на саму цю подію не надто різнилися. Звучало це приблизно так: «Нам про це розповідають у школі, а вам і під ковдрою не вільно згадати. Як ви можете все це терпіти? Може, воно вам подобається? – Зажди, я знаю, вам на початках було там несолодко. Тяжко працювали, боролися за місце під сонцем. Але ви не були тут у 33-му, 37-му, 47-му. Не жили ціле життя під ковпаком у КГБ».

Але та суперечка затяглася. Як і дорога в Україну книжки Аскольда Мельничука, перше видання якої в нас «пройшло непоміченим»[i]. Проте не тільки «через невисоку якість перекладу». Просто тоді, 1996 року, її ще не було кому читати. І 20 років по тому, після презентації нового перекладу і видання «Комори» на Арсеналі-2017, коли читачі змогли і прочитати, і почути автора, стало ясно, що інакше й бути не могло. Бо навіть сьогодні українці «Старого краю» і діаспори – як дві Німеччини. Можливо, як нинішні дві Німеччини – тобто об’єднані, але й досі різні; а може, ще часів падіння Стіни. Так, вони хочуть краще знати й розуміти одне одного. Але старі уявлення і часто-густо негативний досвід останніх трьох десятиріч не завжди дають це зробити.

На початку незалежної доби вікно між світами розчахнулося – і тут-таки причинилось. У діаспорі народився жартівливий прокльон: «А бодай до тебе родичі з України приїхали». Ентузіазм трансатлантичної толоки-просвіти швидко випарувався. Лишилася шпарина – «Смолоскип», сякі-такі академічні контакти, два-три СП…

Після другого Майдану й початку війни з Росією рух відновився. Нащадки тих, хто колись будував Україну в Америці (першопоселенці в Альберті, що зводили українські хутори серед прерій, або ті троє мулярів у Мельничука, що засновують в Айдаго місто Промінь), збагнули, що чекати, поки українці збудують у себе Америку, не варто. Краща, гірша, з корупцією чи без, але Україна є і, певно, буде, та й Америка вже не та… А головне – побачили, що у «Старому краї» до біса цілком зрозумілих, близьких по духу, цікавих людей, що вони (а також їхня кількість, для багатьох неочікувана) і є тепер надією цього народу, часткою якого діаспора відчула себе з новою силою і не без гордости.  Звичайно, не вся, але не всім воно й треба – так само, як і тут, «на материку».

Бачення Голодомору. Воно визначає і друге питання. Без відповіді на них не слід сподіватися спільної мови. Бо буде навіть не як німецька двох Німеччин, а як корейська Півдня і КНДР.

2

Чому Голодомор?

Це – вбивство батьків, що його не прощає жодна міфологія, жодна культура. У романі це непрощення уособлює Аркадій Ворог, який не встигне помститися «совітам» за батька й матір, бо опиниться на чужині, і це назавжди ляже на нього важкою печаткою. Якщо «вони там» простили цей злочин (забули, змирилися, зжилися з катами), то наскільки вони українці? Так міркувала діаспора – і, далебі, мала рацію.

Друге і, мабуть, ще болючіше для діаспорян питання: УПА і Україна у Другій світовій війні. Хто вони для України – «фашисти» чи борці за її волю? І якщо Голодомор для Мельничукового покоління, мабуть, більше міф (страшний, кривавий, але міф, історія), то друге – ще цілком реальність, бо й сам Мельничук, напевно, знає, що таке вислуховувати про поплічників «СС» тільки тому, що ти – Ukie (адже не станеш усім пояснювати, що твої батьки переховували єврейську родину). «Сергію, а ти знаєш, як нас називали? Для них я була ‘ковбаса’», – розповідала мені влітку 1991-го одна успішна бізнес-леді з Торонто. Поєднання і протистояння міфу і реальности визначає тональність усієї книжки, а надто другої її частини, коли для героїв починається життя «у земнім раю».

Сюрреалістичне полотно, яке малює Мельничук у першій половині роману, нагадує фрески Дієґо Ривери (навіть назва, яку письменник дає «Старому краю», викликає в пам’яті одне з найвідоміших панно мексиканця, «Людина на роздоріжжі»). Можливо, такий вигляд мали фрески бойчукістів, доки їх знищили. Можливо, вони намалювали б і цю історію, якби в них не відібрали життя. Хоча, звичайно, ні – тоді то була б зовсім інша історія.

3

Усі репатріанти, яких я знав колись по роботі, згадували – з власних споминів або переказів – табір «ді-пі» як різдвяну казку. Я розумів чому: там, на 4 кв. м особистого простору (норма американських DP camps для однієї людини), утікачі зі сталінського раю почулися вільними. «Табірне життя було згуртоване і натхненне» («Що сказано»). Усе – школи, гуртки, преса – було своє. «Заснували українці й власну лікарню, і поліцію. Була й кав’ярня. І кінотеатр».

«Історія повоєнної діаспори в німецьких та австрійських таборах ‘ді-пі’… вражає. Це… унікальний приклад у світовій історії. Саме завдяки досвіду ‘ді-пі’, наголошував Орест Субтельний, ‘українська діаспора зберігає свої інституції багато довше за інші етнічні групи (включно з іншими хвилями української імміґрації), які такого досвіду не мали’. Тож не можна сказати, що всі українці ‘стійкіші до асиміляції, ніж інші [народи]’; ні, але це той випадок, коли українці, які пройшли табори ‘ді-пі’, виявилися стійкішими».[ii]

Чому ті 200+ тисяч не повернулися в Україну? Щонайменше з двох причин: 1) розкуркулення і Голодомор у 30-ті; 2) фізичне знищення й депортації до Сибіру напередодні й після війни. Вибираючи між невизначеністю життя на демократичному Заході та смертю або засланням від рук комуністів на рідній землі, українці обирали перше.

«У таборах зродилося аж дванадцять політичних партій… Парадокс, але несумісні політичні погляди стали наріжним каменем української єдности. Спільну основу… склала, по-перше, повна відмова від комунізму, по-друге, боротьба за незалежну Україну та формування національної ідентичности [курсив мій – С.С.]. Усі партії черпали свою силу в ідеології. Як пише проф. Субтельний, ‘Українці були віддані своїй ідеї, вони навіть віддавали за неї життя’. Більшість його студентів нині, зазначає він, не мають жодної ідеології; багато з них навіть не знають, що означає це слово».[iii]

Чи знаємо це сьогодні ми? 2017 року я сказав би, що почали усвідомлювати. Нині ж…

Українцям завжди закидали хуторянську парохіальність, селянський анархізм і нездатність об’єднуватися й організовуватися. А після ДСВ сама історія поставила експеримент, і виявилося, що все зовсім не так. Дехто може сказати, що емігрантів об’єднувала втеча, страх перед помстою, спільний злочин. На це нещодавно прозоро натякав чомусь досі «український» кінорежисер Лозниця, протягуючи свою слизьку причинно-наслідкову ниточку в наші дні: «Чи варта незалежність усього цього? Якщо вона здобута такою ціною?» Йшлося про львівські погроми та Бабин Яр.[iv]

4

Я почав читати роман як притчу, але з появою в родинній сазі Забобонів нового персонажа на ім’я Аркадій Ворог усе змінилося.

Річ у тім, що я знав Аркадія Ворога в житті. У житті він звався Анатолій Біленко.

Біленко був репатріантом у повному сенсі слова, бо, на відміну від багатьох зі свого покоління, хто по війні повернувся з батьками, народився в Києві 1939 року. Радянська влада розуміла, що нікому з тих, хто побачив життя на Заході, довіряти не можна, а якщо він ще й жив там у тому віці, коли назавжди формується особистість…

1943 року батьків схопили на вулиці, коли вони пробували виміняти речі на їжу. «На роботу в Райху!» Дивом умовили німців, щоб дали забрати з дому дітей. У баварському Кемптені робили на бауера. Тому 46-го року семирічний хлопчик пішов не до табірної школи, а до звичайної міської. У таборі – переважно литовському – бували в земляків. Садочок, школа, два хори, театр… Пізніше дізнався, що таким було життя і в багатьох із понад 100 (!) тільки українських таборів у західних зонах Німеччини.

У Штатах, куди переїхали за кілька років, їх навідували сталінські емісари. «Тато був простий робітник, – розповідав Біленко, – але мав збіса розумну голову. Казав нам: поки той вусатий гад у Кремлі живий, ми не повернемося».

Серед тих, хто згодом повернувся, відкритих прихильників української справи не було, але для радянської влади достатньо було вже того, що всі вони бачили не просто «як люди живуть», а й чого досягли такі самі українці, як вони – те, що знали до війни західняки і чого зовсім не знали наддніпрянці.

Аркадій Ворог – наддніпрянець.

Прибуття на батьківщину (якщо я правильно пам’ятаю) в кінці 54-го або в 55-му. У Ленінграді (поверталися через Фінляндію) прикордонник у нападі люті розтрощив – розтоптав чобітьми – хлопцеву колекцію комах. Треба віддати належне батьковій сміливості – він подав скаргу. І тут до МГБ щось дійшло. «А покажіть нам знову ті зошити…» У той час радянське керівництво було в паніці через нашестя колорадського жука, про якого тут, зокрема через «залізну завісу», нічого не знали, і спостереження 15-річного аматора, зафіксовані з англосаксонською скрупульозністю, виявилися справжнім скарбом. Я на власні очі бачив подяку АН СРСР на роззолоченому бланку, підписаному її тодішнім президентом академіком Нєсмєяновим… Але Біленко, звичайно, ніколи не забував прикордонника.

Власне, кажуть, усі репатріанти були людьми з надламаною долею. На перших же зборах у київській школі хлопець ніяк не міг зрозуміти, чому когось треба «брати на буксир». Він подумав, що погано розуміє мову, і попросив слова. «Можливо, якщо цей учень не хоче вчитися, йому краще піти?» А ще – і згодом в університеті – його ненавиділи за те, що ніколи не давав списувати (при тому, що охоче пояснював і допомагав, надто з англійською). А, то ти кращий за нас? Як це – не дати списати? Незлагідливий, затятий, принциповий до одуру, з патологічним неприйняттям брехні, ліні й тупости, він ніде не був своїм – ні в Спілці письменників, ні в партії, куди свого часу вступив, бо навіть заввідділом не можна було стати без партквитка. Таким я побачив його на початку 1980 року, коли прийшов працювати в єдиний англомовний часопис на  50-мільйонну республіку – «одну з засновниць ООН».

Редакція журналу «Україна», при якому ми були щомісячним додатком, у чомусь нагадувала іммігрантське середовище, змальоване Мельничуком у передостанніх розділах. Так, там розмовляли українською (довкола, звичайно, було чути лише російську), але рівень багатьох редакторів був вкрай низький – непереборна суміш містечковости і ілюзій. Ну, і будь-які зауваження щодо того, як представляти «наш спосіб життя» та «досягнення Радянської України в сім’ї вільних народів», наражалися на «ти міркуєш, як ворог». Були й заздрощі: «Сидить до ночі, халтуру жене». Халтурою були переклади з Шевченка, Довженка, Земляка, Зінаїди Тулуб, Нестайка… Більше назв, ніж зробив будь-хто інший, а може, й разом узяті.

Пам’ятаю розповідь спільної знайомої, з якою Біленко в 70-х працював перекладачем на якомусь конгресі в Москві. Хтось із столичного видавництва «Прогрес», дивлячись, як він усліпу друкує англійською зі швидкістю друкарки екстра-класу (цього вчили в американській школі), вигукнув: «Гей, якого біса ви робите в тому Києві?» Були й офіційні пропозиції. Він залишався в Україні. Був у ній, як, можливо, й Аркадій Ворог в Америці, un homme de trop, «зайвою людиною», але любив теж без зайвих слів, любив ділом. Ну, а після незалежності – зла іронія – стало зайвим те, чому він присвятив життя: переклад української художньої літератури на англійську, щоб нести її в світ.

5

Якщо читач відчуває, що знав героя в житті, то це великий письменницький успіх.

Для мене Аркадій Ворог – головний герой роману. Мені найближчий – не тому, звичайно, що він з Наддніпрянщини (доволі умовної, бо жінки курять люльки, як гуцулки, а «куркульська» родина під час колективізації навідує рідню в Рівному). На відміну від Забобонів з їхніми фанаберіями, він – людина простих, але прагматичних цінностей… і для всіх ворог. Для росіян, яким так і не помститься за смерть батьків; для поляків, з якими його весь час плутатимуть на новій землі; а ще німців і тих українців, що лишилися за океаном. З Аркадія починається американська частина історії, він робить і перший серйозний вибір у Райському саду (Нью-Джерсі, Garden State). Цей українець – моральна людина, якій не треба показувати Міккі Мавса як взірець протестантської етики: епізоди на роботі (гризоти, що нагадують дилему героя Стайнбекової «Зими тривоги нашої») та на перехресті з проституткою (після чого він жорстоко ґвалтує газонокосаркою американську клумбу, мов Ластівчин пращур Тур, що орав прутнем землю, але так і не піддається спокусі). Він залишається українцем, але вже вростає і в американський міф. Іконно американська, немов у Джека Бердена з «Усієї королівської раті», втеча на захід, коли герой має сісти в авто і гнати не одну тисячу миль, щоб зрозуміти, «як жити далі»; і клятва собі на краю океану, подібна і не подібна до останньої сцени в тій самій «Зимі»… «Щоб не згас іще один вогник»).

6

Ще в таборі Ластівка, яка, мабуть, уособлює в романі душу України, зі сльозами в очах думає: «Ось які вони, американці. … Наші нові господарі».

Навіщо було Мельничукові це останнє речення?

Міф і реальність. Міф у тому, що «українці і самі змогли б», а реальність?

Об’єднавча роль. Як зазначали рецензенти і дослідники, саме в американському таборі (і потім на кораблі – перша половина називається «Мореплавці»), сходяться «східна» і «західна» України в особі Аркадія Ворога і Ластівки; це ті фігури на авторовій фресці, що втілюють Реальність і Міф, Сьогодення і Родову традицію.

Але цю лінію можна продовжити і в іншому напрямку. Об’єднавча для тих, хто лишився на місці, і тих, хто «пішов за горами, що спливли в Чорне море».

В Америці фреска переходить у Диснейленд.

«Говорячи про колективну пам’ять, треба відзначити, що минуле може пам’ятатися в один спосіб, а фактично існувати геть в інший, і що в американській свідомості можуть жити численні різні версії. Для багатьох відвідувачів Диснейленду історія полягає не в точності фактів – або їх відсутності. Важливість ‘американської історії Диснея’ в тому, що вона оживлює ту народну історію, яку ми хотіли б мати, ту, що дає нам відчуття оптимізму та єдности [курсив мій – С.С.]».[v]

Що з усього вищезгаданого є міфом, а що реальністю для нас в Україні? Ще з 1990-х зрозуміло, що те, що для нас на той час стало навіть не міфом, а ледь чутним його виляском, діаспора повернула нам як нашу ж не таку вже й давню реальність. Аркадій Ворог «сформований духом протистоянь, він не заспокоїться, доки не переможе своїх ворогів». І ось він на пенсії, у 91-му, можливо, прилітав до «Старого краю», привозив книжки, ксерокси, у 2014-му збирав кошти на прилади нічного бачення…  А вороги досі не переможені. Проте: чи хвилює хоч трохи тутешніх українців, як усі ці роки жив сам Аркадій? Що відчував? Чому й заради чого привіз тяжко зароблені гроші? Чи заокеанське життя нам досі ввижається суцільним Раєм?

Або інакше: для кого сказано? Неукраїнців Америки? Її українців? Українських українців? До кінця не ясно, навіть перекладачці, бо вона то пояснює, що стоїть за знаком & у логотипі якоїсь фірми, то залишає як само собою зрозуміле «ноги як Y – єдине питання…» (тобто як why – «чому?»). (Можливо, Олена Фешовець свідомо зберегла цю багатозначність; тоді – ще більший решпект. Я читав роман в оригіналі, але з цікавости заглядав в українське видання «Комори», і скажу, що ця майстерна робота є взірцем того, чим, на мою думку, переклад має бути в ідеалі – спільною працею перекладача й автора). І все ж, хоча роман Мельничука безумовно належить американській літературі і свого часу зажив чимало гарних слів від таких метрів, як лавреат Букера Чинуа Ачебе, нобеліант Шеймус Гіні та багатьох інших знаних письменників, звернений він, думаю, усе ж таки насамперед до нас, до «Старого краю». І якщо зближення двох гілок українства триватиме, то «Що сказано» в Україні варто прочитати принаймні для того, щоб знати, про що йдеться. Бо за кожною гілкою наразі свій міф і своя реальність.

Цим я зовсім не хочу сказати, що українці Заходу виступають нашими суддями або мірилом успіху. По тому, як ми ставимося до засадничих питань своєї історії та ідентичности, про нас судять не тільки вони, а й цілий світ – зокрема, той самий Захід, до якого ми ніяк не доїдемо. Так, саме по ставленню до Голодомору й боротьби з російсько-радянським ярмом, хоча запевняють, що для них важливіші корупція й ЛГБТ. Та головне – ці речі лежать в основі нашого ставлення до самих себе. Зрештою, саме від нього залежить, на скільки мільйонів нас тут із кожним роком ставатиме менше або, навпаки, більше, і чи не всі залишки українства «колись спливуть за горами у Чорне море».

 

Сергій Сингаївський

 

 

 

[i] Зоя Шевчук, «Українське родове дерево на американській землі», http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2017/09/28/072757.html

[ii] Ганя Кріль, «Що робили ваші батьки після війни в таборах ‘ді-пі’?» на матеріалі лекції проф. О. Субтельного в Українському Музеї Нью-Йорка 7.03.2003, http://www.ukrainianmuseum.org/ex_030311subtelny-DPcamps.html

[iii] Там само.

[iv] https://www.youtube.com/watch?v=QCWXgS_ulq4 (15:40)

[v] https://www.smithsonianmag.com/history/how-disney-came-define-what-constitutes-american-experience-180961632/.

 

Схожі новини