«Вони — це ми»,— така думка не полишала мене ні на мить, відтоді як я почала активно працювати з темою сексуальних злочинів Росії проти України.
Я слухала історії різних жінок, на камеру або приватно, і розуміла: кожна з нас могла сидіти зараз на цьому місці. Перебирати пальці, відводити погляд, довго мовчати, стримувати сльози, добирати слова, які б могли описати пережите.
«Ніколи б не повірила, що зі мною може статися таке»,— говорила 19-річна дівчина, яка постраждала від сексуального насилля під час окупації її рідного села на початку повномасштабної війни. Жодна з нас не може в це повірити. Кожна з нас може стати наступною, поки триває війна.
Есей Софі Оксанен «В одну річку двічі. Мізогінія як зброя Росії» — це розповідь про те, як пережите одного разу сексуальне насилля пронизує болем не одне покоління, і як десятки років потому воно може відгукнутися здавленим криком вже в тобі. Шукаючи походження німоти в своєму родові, авторка розповідає, що таке імперська Росія. Країна, яка окуповує території, знищує народи, застосовуючи щоразу одні й ті самі методи, в тому числі зґвалтування.
Сексуальне насилля є частиною будь-якого військового конфлікту. Це жорсткий спосіб принизити й зламати опір цивільного населення. Втім, як пише Софі Оксанен, далеко не завжди дружини військовослужбовців заохочують своїх чоловіків до зґвалтувань або ж приймають у подарунок білизну чи прикраси, що очевидно належали іншим жінкам. Така поведінка є успадкованою традицією для росіян, і вони щодня роблять вибір на її користь.
Від початку повномасштабної війни українські правоохоронці зафіксували понад 100 000 випадків воєнних злочинів. Випадків сексуального насилля серед них усього 310. Це лише офіційні дані станом на серпень 2024 року.
Щоразу натрапляючи на цю цифру, яка вочевидь не відображає реальних масштабів злочину, я думаю про те, який шлях пройшла кожна з постраждалих жінок, щоб наважитися говорити й свідчити. Адже зґвалтуваннями російські військові не просто відбирають голос, вони намагаються стерти особистість жінки, зробити її вразливою. Перетворити її життя та життя її близьких на тортури, застосовуючи для цього найпростіший із найжорсткіших методів.
Одна із постраждалих жінок у Бучі під час окупації була змушена переживати неодноразові групові зґвалтування з боку російських військових, аби захистити свою неповнолітню доньку та матір старшого віку. Такою була ціна їхньої умовної безпеки. Чи зможуть ці жінки коли-небудь
жити нормальним життям? Хотілося б на це сподіватися.
Світ не наважився у 2014 році назвати війну війною й не звертав належної уваги на воєнні злочини, які росіяни та їхні найманці вчиняли на окупованих територіях. Можливо, саме тому сексуальне насилля набуло ще більших масштабів у 2022 році.
Адже після десяти років війни ми досі достеменно не знаємо, скільки українців постраждали від цього воєнного злочину. Лише зараз, із новою хвилею свідчень, які неможливо ігнорувати або брати під сумнів, ми дізнаємося про те, що відбувалося під час проходження блокпостів, у підвалах та катівнях на окупованих територіях. Лише зараз деякі постраждалі починають обстоювати свої права й домагатися правосуддя.
Від початку повномасштабної війни російським військовим, які вдавалися до сексуального насилля, українські правоохоронці оголосили 48 заочних підозр і 5 вироків. Я по кілька разів перечитала кожну підозру, кожен вирок. Поведінка військових була системною й схожою
на стратегію. Говорити про випадковість або спорадичні випадки — марна справа.
За словами українських прокурорів, немає жодних ознак того, що командування російських військових забороняло або намагалося запобігти діям своїх підлеглих, які вдавалися до зґвалтувань. Цього не ставалося навіть у випадках, коли постраждалі чи їхні родичі зверталися
до так званої окупаційної влади або вищого військового керівництва.
Пригадую історію, як один російський військовий, що зґвалтував мою однолітку на Київщині, почував себе настільки самовпевнено, що не приховував перед нею ані свого імені, ані прізвища. Ймовірно, він щиро вірив у те, що його військам ніколи не доведеться відступати із зайнятої території і що дівчина, яку він зґвалтував, навряд чи коли-небудь матиме сміливість про це заговорити.
Сталося інакше. Українські війська звільнили окуповані території. А уціліла дівчина стала голосом десятків інших постраждалих жінок і дала свідчення закордонним правоохоронцям, де повторила ім’я російського військового.
Ось її слова: «Соромно має бути їм, а не нам. Ми маємо говорити, аби інші не почали говорити за нас».
Олеся Біда,
журналістка відділу розслідувань воєнних злочинів
англомовного медіа The Kyiv Independent,
авторка документального фільму-розслідування
«Він прийшов знову» про сексуальні
злочини російських солдатів в Україні
