Незабаром у «Коморі» вийде очікувана збірка малої прози Івана Чендея видатного українського письменника, кіносценариста, журналіста, фольклориста, перекладача, співзасновника Народного Руху та PEN-Ukraine, лауреата Шевченківської премії, автора сценарію  фільму «Тіні забутих предків».

Авторкою передмови до цього видання стала українська письменниця, перекладачка, літературознавиця Оксана Луцишина.

Сьогодні пропонуємо до вашої уваги передмову до збірки «Птах у своєму гнізді».

Охоронець Світового Дерева

У травні 2022 року Україна відзначала столітній ювілей Івана Чендея. Сам письменник, за переказами, формат ювілеїв та офіціоз не дуже любив, спілкуватися волів з тими, з ким справді було про що поговорити. Дата, однак, знаменна і наводить на роздуми: яким же непростим виявився його шлях до читачів — через «довге» двадцяте століття, що ніяк не хоче закінчуватися, вибухає застарілими війнами, туманить мозок давніми отрутами. Іван Чендей, один із найкращих українських письменників, патріарх (у доброму сенсі слова) прозаїків Закарпаття, ґазда, будівельник, подвижник, естет, патріот, інтелектуал, який слухав філармонійні концерти (вони в Ужгороді, бувало, йшли при напівпорожніх залах), ментор, друг, громадський діяч — нарешті приходить до нас цією збіркою знакових оповідань. Цей жанр він особливо любив. І тут йому мало рівних.

Перше, що спадає на думку, коли читаєш біографію Івана Чендея, — це те, що ми нічого або майже нічого не розуміємо ні про його епоху, ні про його покоління. У кількох есеях-спогадах про нього зринає вираз «майже дисидент», і це означення дуже показове: з наших шістдесятих і сімдесятих ми знаємо, власне, дисидентів, та й то далеко не всіх і не обов’язково як митців чи мислителів, а радше як громадських діячів і діячок. А середовища, з якого вони вийшли, — не знаємо, не вміємо відчитувати сенси, закодовані у їхніх творах, не розуміємо їхньої — часто багаторічної — боротьби сам на сам із тоталітарною системою та колонізацією культури. Через цей брак розуміння контексту вислизає від нас і глибинний зміст творів, які читач розглядає єдино під наличкою «соцреалізму». Але варто придивитися до творів Івана Чендея бодай трішки ближче, щоб зрозуміти — його проза багатошарова і надзвичайно нюансована, хоч і лаконічна, і міряти її треба величинами набагато ширшими, ніж ті, що улягають у доктрини.

…За влучним висловом журналіста Михайла Бабидорича, підпорядкована режимові критика того часу талант Івана Чендея «зносила тяжко». Особливо, на жаль, критика власне закарпатська, крайова, позірно найближча до його художнього світу. Біографія Івана Чендея — із тих, про які свого часу казала Оксана Забужко: варто їх тільки переказати, і знаєш історію не лише свого роду, а й цілої країни. Народився Іван Чендей у Дубовому, вчився у гімназії в Хусті за демократичної Чехословаччини. Одним із його вчителів був відомий фольклорист Петро Лінтур. У 1939 р. гортіївська Угорщина окупувала Закарпаття, тож Іван Чендей мусив відслужити в угорській армії (з якої, зрештою, втік при нагоді). Після війни працював у газеті «Закарпатська правда» і заочно вчився на українській філології в Ужгородському державному університеті. У шістдесятих навчався в Москві на вищих літературних курсах при Літературному інституті імені О. М. Горького. У Москві тоді вирувало літературне життя, а в колонізованих тією ж Москвою «провінціях» атмосфера панувала задушлива.

Перша книжка Івана Чендея «Чайки летять на Схід» засвідчила прихід достеменного майстра прози. Влада досить швидко запідозрила, що з Чендеєм не все просто: письменник боровся за публікації митців попередніх поколінь — Федора Потушняка, Андрія Патруса-Карпатського, Луки Дем’яна, виступав проти вирубування карпатських лісів. Але до певного часу прямого протистояння не відбувалося, хоча вже тоді дехто з місцевих літературознавців писав «відгуки» на його роман «Птахи полишають гнізда» за зразками, присланими «згори». З виходом повісті «Іван» у 1967 році розпочалося відкрите цькування автора, бо головний герой Іван Каламая, комуніст, був зображений як негідна людина. Повість викликала шквал критики. Івана Чендея перестали друкувати, зняли з посади відповідального секретаря закарпатської Спілки письменників, виключили з партії, і він практично опинився у соціальній ізоляції — аж до середини сімдесятих.

…Поширена метафора «перекритий кисень» на позначення соціального остракізму, якого зазнали наші письменники шістдесятих і сімдесятих, є, звісно, лише риторичною фігурою. Але, на жаль, фігурою влучною — чим іще є спілкування письменника зі своїми колегами й читачами, як не ковтком свіжого повітря? В епоху космонавтики письменники не мали рятівних скафандрів у пустелі радянського космосу. Вони не повинні були мати і співрозмовників. Читач мав би не просто забути письменника, але і втратити ключі до відчитання його текстів (зрештою, ще Леся Українка називала себе «почитаємою, но не читаємою»). Тим важливіше нам зараз прочитати і відчитати прозу Івана Чендея — як представника свого мордованого системою покоління і як самобутнього митця.

Сюжети оповідань Івана Чендея — з тих, які прийнято називати стефаниківськими. З перших рядків відчуваєш, що тут голлівудського геппіенду не буде, а буде — нап’яття, лаконічний стиль і така ж лаконічна розв’язка, яку мало бути страшно писати («не пиши так, бо вмреш»). Герої і героїні — селяни і містяни, люди радянської епохи й часу Другої світової. Частий мотив — те, що спочатку видається протистоянням міста і села: міського, зіпсутого цивілізацією і (найголовніше) русифікацією міста — і все ще чистого, життєдайного простору села. Один із повторюваних сюжетів — дорослі діти навідуються у село «в гості», як-от в оповіданнях «Син», у якому Данило Катрич приїжджає до батька Якова, та «Криниця діда Василя», де у батька в селі гостюють сини зі своїми дружинами.

Напевно, багатьом читачам мого покоління і старшим запам’яталися шкільні уроки того, що радянська школа називала українською літературою, із вічним приспівом про селян та землю, які переважно здавалися школярам нецікавими. Згідно з колоніальною освітньою політикою, «загальнолюдські» теми були притаманними тільки російській літературі, а українська займалася висвітленням лише нагальних селянських проблем. По суті, ми виявилися відлученими від нашого справжнього дев’ятнадцятого століття, з братчиками Кирило-Мефодіївського товариства, із Київською громадою, зі своїм питомим театром, і читали наше двадцяте століття без певних смислових кодів, перекинутих, як містки, і в нашу епоху.

Одним із таких кодів-містків у прозі Чендея виступає мотив «малої землі», своєї господарки, свого обійстя. Цей код можна знайти у вже згаданих оповіданнях «Син» та «Криниця діда Василя», а також у «Пайочці», і — частково — в «Дорозі туди і назад» та інших творах. Немолода вже Анна в «Пайочці», живучи в місті і згадуючи свою пайку землі, заповіданої батьками, аж відживає, відчуває під ногами «не долівку якоїсь кухні в багатоквартирному будинку, а істинну і непохитну земну твердь» — «нічого на світі білому селянинові не давало такої повноти і надійності, такої незрушності і віри твердої, як саме воно — нерухоме, постійне майно!» Анна думає про землю з великою любов’ю — «уява її тепер вела до тих просторих урочищ, де колись зеленіли трави, стояли пузаті обороги сіна, восени ж хмарками біліли овечі отари». Таку ж любов плекає дід Василь із «Криниці діда Василя» до свого села і свого обійстя, центром якого є горіх: «У весняну пору, гляди, вже верби зеленіли — лист закучерявився, розпустився, — до білих шовків черешні нарядилися, все-все весною гомоніло, а горіх іще в задумі і величавому спокої, ніби щось вижидав-виглядав…»

З одного боку, це справді любов до землі-годувальниці. З іншого ж, недарма Чендей підкреслює, що дорослі діти селян належать місту, міському простору і сповідують міські цінності; у ту епоху це означало, що діти, найімовірніше, розмовляють російською — якщо не в побуті, то на роботі (сам вибір імен персонажів-росіян у Чендея наводить на роздуми — він не побоявся додати насмішкувате «-офф» замість «-ов» одному із них, Мокію Фортунатовичу Бєлоусоффу). Тривожить батьків-селян не тільки те, що діти носять міський одяг і взуття, не дотримуються посту та приїжджають в село вряди-годи, але й те, що вони не живуть своїм. Село, материзна, клаптик землі біля дому постають метафорою самої України й українства — тільки так може письменник, якому довелося жити в репресивну епоху Брежнєва, «заховати» велику ідею за конкретними образами, «вдягнути» її у буйні трави та білі хмари. Зізнання в любові до цієї землі — це зізнання у любові до України, і оповідання Чендея відлунюють відомими рядками Володимира Сосюри.

Другим кодом можна вважати те, що в нашу епоху ми називаємо екологічною свідомістю: усвідомлення себе частиною землі і, ширше, природи і всесвіту. Якщо в епоху модернізації взаємодія людини з природою була радше проблемою «приборкування» природи, то в останні десятиліття стало зрозуміло, що людська діяльність і бездумна експлуатація ресурсів планети призвели до катастрофічних наслідків. Чендей і тут бачив усе наперед ще в 60-х рр., тому намагався рятувати зелені Карпати, тому писав так, як писав, тому сам був невтомним садівником. За свідченнями його сестри Ольги Данко, вирощував екзотичні рослини і дуже страждав, коли його лісок знищили.

Знаковими тут є слова діда Василя про горіх, який намагаються купити на деревину: «Чого би я від горіха мав життя забирати на свою старість?» — питає він у надто запопадливого покупця. Це етичний принцип ахімси з індійської філософії — ненасильства, відмови завдавати біль іншим істотам. Сам опис горіха, з якого починається оповідання, попри всю свою конкретику, наскрізь міфологічний: «Стовбур товстелезний від самої землі, а від стовбура уже й конари на всі чотири сторони світу. Вершинне гілля то купалося в небесній блакиті, то вітрами вколисувалося, то розчісувало хмари й кострубатило тумани, коли висли вони над горіхом в осінню затяжну сльоту…» Горіх Чендея — це Світове Дерево (недарма з нього видно на всі чотири сторони світу!), а сам Чендей оприявнюється для нас як філософ і охоронець, чия свідомість переростає людські кордони і виходить у розімкнутий часопростір буття.

Чендей назагал дуже уважний до міфу. Міф для нього нерозривно пов’язаний із ритуалом, і в цьому криється третій ключ до його прози. Адже це, по суті, Іван Чендей написав сценарій до найбільш знакового українського фільму двадцятого століття «Тіні забутих предків» (спільно із Сергієм Параджановим, але ми можемо здогадуватися, що це радше була робота Чендея, бо Параджанов, кажуть, українською читав повільно). Саме Чендей познайомив Параджанова із Федором Манайлом, закарпатським художником, чиї роботи вразили режисера так, що Манайло став консультантом фільму. Пізніше Іван Чендей буде виборювати музей Манайла, який і справді вражає — колись мене приголомшили тамтешні зображення мерців на лавах (на гадку одразу ж спадають врочисті мерці з «Тіней забутих предків»). У прозі Чендея теж є ці мерці, як-от дід Василь, «повитий білим-білим простирадлом, у чому прийшов на світ… Викупаний, обтертий, був незвичайно видовжений і сам білий-білий». Чендей не боїться показувати читачеві сакральний простір, або, як кажуть антропологи, лімінальний світ, світ-у-переході, світ ритуалів — весілля, похорон, народження. Ритуали переходу — практики самобутні і мають характерні особливості у різних культурах, але, як на мене, Чендей показує людей у просторі-між-світами не тому, або не тільки тому. Зважаючи на його свідомість охоронця і філософа, тут радше йдеться про глибоку повагу до ритуалу як до акту визнання Бога, підкорення Світовому Порядку, якому улягає життя — на противагу відсутності ритуалу, заміненого на сваволю, як то було в Радянському Союзі, де дорослі дяді і тьоті цілком серйозно розповідали дітям, що Бога немає, бо Гагарін літав у космос і Бога не бачив. Для Чендея ж ритуал — це протилежність гріху гордині.

…Гете свого часу сказав, що, аби зрозуміти поета, треба поїхати на його батьківщину. Тут я у виграшному становищі, бо знаю Чендеєву батьківщину. Кажуть, що ландшафт, у якому виростаєш, стає твоєю внутрішньою структурою, непохитною геометрією, і для мене це завжди — образ Карпат, чий колір не може вловити жоден художник. Налиті літнім сонцем гірські річки, стрункі споруди малого Галагова (район в центрі Ужгорода), весняні ужгородські тюльпани, які Чендей називав «розколотими серцями» і які пахли на все місто. Сусідом моїх діда з бабою був той самий журналіст Михайло Бабидорич, якого я цитую на початку цієї передмови. Родина Бабидоричів жила на першому поверсі, у них було двоє сибірських, здається, котиків, які сиділи на підвіконні, а часом зістрибували вниз, і тоді їх треба було впускати у під’їзд. Досі пам’ятаю, як гримали важкі двері. Я ходила в музей Манайла і навіть водила туди своїх студентів, коли ще викладала в Ужгороді — хоча мій предмет не стосувався мистецтва. Але так сталося, що із самим Іваном Михайловичем Чендеєм ми так і не перетнулися.

Хоча це не зовсім правда, все-таки перетнулися — через друковане слово і телефонний дзвінок. Однією з моїх перших публікацій була так звана «книжка в газеті». Газета називалася, здається, «Карпатський край». Ввечері того дня у домі моїх свекра і свекрухи пролунав телефонний дзвінок. Хтось з родини дивився телевізор, хтось порався на кухні, тож слухавку випало взяти мені, хоча як затятий інтроверт, я переважно цього уникала. «Добрий вечір,  — пролунало у слухавці. — Чи можна попросити до телефону Оксану Кішко-Луцишину?» Відповіла, що це я. «Це Іван Чендей, і я дзвоню подякувати вам за те свято поезії, яке ви нам сьогодні подарували». Я тоді саме входила у доволі складний період життя: родина не дуже схвалювала мої заняття літературою, адже закарпатська жінка мала присвятити себе родині і якій-небудь нецікавій роботі, яка, дай Боже, не переросте у кар’єру і, відповідно, конкуренцію з чоловіками. Раділи моїм публікаціям і успіхам тільки дід-журналіст і тітка-філологиня. Але того вечора література сама подзвонила мені — аби благословити і підтримати.

Дякую, Іване Михайловичу.

Я заздрю читачам, які ще тільки відкриватимуть для себе Вашу творчість.

Оксана Луцишина