«…Постягали мудреці з Бога геть чисто всі сорочки,
і коли стягнули останню, була під нею порожнява.
А Бог стояв осторонь, цілий та неушкоджений, стояв
і дивився на них очима живими».
Ігор Костецький Бог та мудреці
Роман Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару» – яскрава зоряна система з безліччю загадкових планет. Жодних випадкових сюжетів чи побічних ліній. Герої та події тісно переплетені у просторі й часі. Перебуваючи у єдиному континуумі дуже довгого для нас двадцятого століття, вони зберігають присутність у нашому житті, тривають серед нас у наших власних пошуках сенсів минулого та майбутнього. Як це й належить класичним героям класичного літературного твору.
Вперше роман побачив світ у 2016-му. Для мене він став відкриттям у червні 2017 року, коли міжнародна фахова спільнота симпозіуму «Імперії, колонії та голод в історико-порівняльній перспективі» залишила поза увагою гуманітарну трагедію 1983-1986 рр. в Ефіопії, один з найвідоміших випадків голоду у двадцятому столітті, й автор прийшов виправити цю прикрість. Книга справила таке враження, що спроба написати рецензію вилилася загалом у більш ніж два десятки спільних з паном Сергієм програм на «Воскресіння. Живе радіо», публічних лекцій, доповідей на наукових семінарах і міжнародних конференціях.
Після 24 лютого 2022 року присутність героїв Сергія Сингаївського відчувалася з особливою гостротою і я, звично долучаючись до оборони в інформаційному сегменті, перечитувала «Дорогу…» у пошуках власного слова. Ми в силу інерції травматичного досвіду, набутого у часи комуністичного будівництва, все ще не дослідили повною мірою українську історію, не осмислили та не концептуалізували усі наші історичні дороги й роздоріжжя. Наше «обживання простору німоти», як образно назвала процес реанімації нації Оксана Забужко, все ще триває. У тому числі після 2014 року у вигляді протидії цеху українських істориків спробам «колективного путіна» повністю абсорбувати Україну та українців в усьому спектрі нашого національного буття – від історії та культури до території і населення. Після 24 лютого 2022 деякі крапки над «ї» почали розставлятися у прискореному режимі.
Наприклад, про закупку російськими військовими 45 тис. пластикових мішків для трупів Управління СБУ по Харківській області повідомило на брифінгу 22 лютого. Про наявність мобільних крематоріїв я почула десь на початку березня. Тоді перше, що спало на думку, було: окупанти все це везуть для своїх, аби приховати масштаби втрат. У спроможності ЗСУ дати гідну відсіч жодних сумнівів не було. Соцмережами літала уїдлива тематична карикатура від Юрія Журавля «Баби ще нарожають».
У ті перші дні повномасштабної війни я слухала як мало не над головою працює установка ППО й знала, що за будь-яких умов у найближчі кілька місяців ми маємо орієнтуватися на військових, гуртуватися навколо командування ЗСУ. Сподівалася, що ворог не витримає нашого опору, за кілька місяців втече, діставши облизня. Навіть залишати квартиру під час повітряної тривоги не хотілося. Звісно, це була не дуже розумна ідея, але чомусь принципово важливим було не дозволити окупантам вигнати себе з дому. Спроможність концептуалізувати мотиви опору окупації бодай у найпростіші формули як от: «досить з нас (пра)дідівського досвіду» та «нізащо не дамо розстріляти наше Відродження 2020-х» прийшла дещо згодом. У кінці березня, коли згадуючи довоєнні, ще 2013 року, погрози українським науковцям від російського професора, дослідника сталінської колективізації Віктора Кондрашина та гамуючи лють, я прибирала бите скло у моїй понівеченій російською ракетою київській квартирі.
Також згодом, у щільному потоці воєнних новин про нещадні обстріли окупантами Харкова й Чернігова, опір мешканців на півдні: в Енергодарі, Херсоні, Миколаєві, визволення Бучі, захоплення АЕС у Чорнобилі та Запоріжжі, після тижнів молитов за «сторозтерзаний» Маріуполь, його мешканців та оборонців для мене матеріалізувалися як реальність сенси пропагандистських заготовок російських політологів. Статті П. Акопова, Т. Сергєйцева з відвертими планами «остаточного вирішення українського питання», опубліковані у перші дні російського наступу, раптом викристалізувалися у стрункий план, а «триденна спеціальна воєнна операція» з окупації України остаточно проявила ознаки повноцінного геноциду української нації. Довелося збиратися з силами аби відверто написати для своїх читачів те, що підказував багаторічний досвід дослідника радянського комунізму: окупанти везли пластикові мішки, гнали мобільні крематорії по наші душі. Готувалася путінська версія сталінського Сандармоху. Президент РФ Володимир Путін планував здійснити в Україні чергове перезаснування тоталітарного державосуспільства за російським зразком. Адже без України існування Росії як імперії неможливе.
Повномасштабна війна оголила для нас речі, які ми або не встигли осмислити належним чином, або те, про що ми взагалі досі воліли не думати. Найперше прийшло усвідомлення, що ми, на відміну від росіян, змогли вийти з культури тотального терору. Нехай так і не подолавши остаточно інерцію колективного та індивідуального травматичного досвіду, набутого за 74 роки, загублені нацією в ҐУЛАҐу розміром з 1/6 суходолу планети. Бо, на відміну від німців зразка 1945 року, ми зробили це без «демократизації з вирівнюванням американським катком» (Вітольд Ґомбрович), без «денацифікації», що у нашому випадку мала б означати хоч скільки-небудь плановану та продуману «декомунізацію». Ми самотужки й навпомацки долали в усіх сферах життя інерцію безпрецедентного досвіду будівництва радянського комуносоціалізму та наслідки існування кількох поколінь українців у спотвореному світі. Ми зробили це без впровадження аналогів плану Дж. К. Маршалла, бо ніхто у світі не знав як реанімувати радянську цивілізацію-підроблених-Завітів та перероблену нею зі старозаповітного Адама «(над)людину сили і праці» до стану нормального суспільства вільних людей, що розвивалося природним шляхом. Все, що нам тоді могли запропонувати вчорашні західні совєтологи, умістилося в полегшене зітхання та констатацію «кінця історії». Ми спромоглися вистояти й зберегти бажання жити як нація. Всупереч сумному прогнозу чеського письменника Мілана Кундери, занотованому мимохідь у квітні 1984 р. у примітці до есею «Трагедія Центральної Європи», що «поволі гине та щезає з лиця землі майже сорокамільйонний український народ – один з найвеличніших народів Європи. А світ і не усвідомлює, що на його очах відбувається настільки колосальна, неймовірна подія». Нарешті, ми спромоглися вийти з культури терору без нової світової війни.
Натомість російські еліти після єльцин-гайдарівського непу-2 1990-х років природно запустили в РФ третю за 120 років програму тоталітаризму. Косметичне оновлення партійно-чекістського обличчя додаванням елементів імперського православ’я, «керованої демократії» та гламурного глянцю природно сприяло методичному втисканню росіян у прокрустове ложе аналога радянського державосуспільства. «Русскій мір» як глобальне явище задумувався та спинався на ноги на наших очах. Однак ми, зайняті безліччю власних проблем, за інерцією радянської ще пропаганди, засліплені відблисками російського пропагандистського глянцю останніх 30-ти років воліли цього не помічати аж до розстрілу Небесної сотні на Майдані Незалежності у лютому 2014 року, до початку гібридної війни, анексії Криму та окупації Донеччини і Луганщини. Після 24 лютого 2022 року паралельні потоки історичного досвіду Російської Федерації і росіян як держави і народу, усі контури російських ідентичностей, зібрані у фокусі українсько-російською війною з 2014 року, увиразнилися у її пекельному дзеркалі до чітких об’ємних відображень. Ми вкотре зі здивуванням з’ясували, що росіяни не мають співчуття, совісті, моральної відповідальності, що вони жорстокі до садизму в ставленні до українців, хоча продовжують називати нас «братнім народом».
Усі слова, якими ще вчора можна було успішно протистояти російській агресії в інформпросторі: на радіо, у соцмережах, пишучи матеріали на історичні теми для інтернет-видань чи публічних лекцій – миттєво стали прозорими, крихкими і більше не описували нову реальність. А вона вимагала озвучити новий болючий досвід, дати імена, назви, описати людей, події, явища. Вийти з цілодобового перебування в інформаційному потоці, зібратися з думками, знайти точку опори для протистояння в інформаційному секторі допомогли чомусь не сотні прочитаних сторінок архівних документів чи історичних монографій, а впізнавання у сучасних воєнних реаліях оцінок, подій, традицій, явищ, характерів, які не так давно зустрічались на сторінках роману «Дорога на Асмару». При тому, що фахові історики зазвичай обережно ставляться до художніх творів. Однак автор «Дороги…» з історіографічною достовірністю відтворив взаємодію кількох горизонтів глобального досвіду людства: комуністичне будівництво в Ефіопії; богословсько-історичний дискурс народження та занепаду комуністичної цивілізації в Україні/СРСР; родинну історію довжиною у сто років й кроком у три покоління; повсякденне життя громадян (цивільних, військових) в СРСР та в Ефіопії; процес та механізми соціальної інженерії здійснювані інструменталізованим терором війною, голодом, каральною психіатрією, «профілактикою», пропагандою та літературною творчістю; колоніальні війни тоталітарних держав (фашистська Італія, комуністична Куба, маоїстський Китай, країни соцтабору, СРСР, Ефіопія) та момент зародження деметрополізації/деколонізації українців; процес становлення в Росії «зворотного тоталітаризму» (рос.: «возвратный тоталитаризм» у термінології російського соціолога Льва Гудкова), а ще Сергію Сингаївському вдалося «вхопити» наживо та передати буквально ритмом тексту процес виходу нації та громадянина з найважчого виду колективного травматичного досвіду – сталінського Голодомору.
Як же оприявлюються та взаємодіють усі ці глобальні контексти, вміщені автором, – очевидцем та учасником подій в Ефіопії (1984-1987) – у порівняно невеликому художньому тексті? Розгорнута відповідь за обсягом потягнула б на добру історичну монографію і, сподіваюся, вона з часом буде написана, а тут подам лише короткі зауваги.
Отже, контекст перший – Ефіопія часів «Чорного Сталіна» Менґісту Хайле Маріама. Головний герой роману радянський перекладач Андрій називає її «Союзом у мініатюрі», бо найперше, що кинулося йому у вічі, – це багатонаціональна імперія, де завдяки знайденим скелетам найраніших гомінідів («австралопітек афарський»), «ламким кісточкам Люсі кожен ефіоп знає, що його батьківщина – колиска людства». Де більшість населення пишається тим, що є християнами однієї з найдавніших церков, яка за легендами «Книги Слави Царів» Ефіопії (Kebre Nagast) успадкувала живу традицію від Старого й Нового Завіту. Однак, у виконанні заповіді «плодитися і розмножуватися» (Буття 1; 2) у частині творення власної цивілізації Ефіопія виявилася далеко не такою успішною: «з одного боку, хочемо в сім’ю великих народів, а з іншого — глибоко переконані у своїй винятковості. А самі за три тисячі років — так, зберегли незалежність, але більше нічогісінько не досягли». Країна дуже бідна, це очевидно для іноземців, очевидно для місцевих. Нетверезий дрібний чиновник у провінції Воллеґа під час місцевого банкету на честь радянського військово-транспортного загону (ВТЗ), що доправляв міжнародну допомогу голодуючим, відверто признався Андрієві у неспроможності влади «згуртувати країну. Подолати національне чванство. Приборкати свою манію величі. Авжеж, колиска людства. Друга християнська держава. Царство Пресвітера Іоанна. Світоч цивілізації серед чорних дикунів. Переможці італійського колоніалізму. Зоря соціалізму та прогресу в Африці… Працювати до пуття не навчились». Більше того, Великий голод 1984-1987 рр. в Ефіопії загалом забрав від 500 до 1 200 тис. життів. Група марксистів, т.зв. «Дерґ», на чолі з Менґісту Хайле Маріамом за економічної та воєнної допомоги СРСР розгорнула комуністичне будівництво і за сталінською ж схемою використала війну, голод та депортації у якості інструменту для збереження влади, боротьби з повстанцями та реставрації імперії.
Все пізнається у порівнянні. Вистачило двох рейсів ВТЗ до флагмана соціалістичних перетворень – провінції Арсі – аби Андрій та його сержант-водій, випускник сільгоспінституту Матвій збагнули всю суть ефіопської колективізації, чи за місцевою термінологією – vіllagіzatіon. Усе сільське населення примусово переводилося на індустріальні рейки. Традиційне вирубно-вогневе та перекладне рільництво, де кожен господар навіть на худих тиґрайських ґрунтах вирощував до 15 культур за сезон, замінювалося глибокою оранкою тракторами та монокультурними плантаціями як в СРСР. Селян влада переселяла до стандартних «соцсіл», збудованих за єдиним урядовим планом на «рівній місцині, без лісу та яруг, при дорозі, і строго за планом — із чіткою розбивкою на ділянки по 10 соток. На кожній стоїть стандартна хатка, на межі чотирьох ділянок — виходок. У центрі села — контора селянської асоціації, «актовий зал», медпункт, дитсадок та сільпо. На периферії — школа і стадіон з одного боку, зерносховище, насінний фонд та хліви для худоби — з іншого. Усе це займає прямокутник рівно 2×1 км, тобто 200 га». Але ці ефіопські аналоги «Міста Сонця», так само як побачені радянськими військовими жалюгідні «нові села», розраховані на тисячу голодуючих, депортованих з півночі (Андрій ще називає цих нещасних «переселенцями»), – нежиттєздатні. Перші – бо, як зауважив Матвій, «селянин не живе на стадіоні», а другі – тому, що за спостереженням радянського лікаря, «їм не хочеться жити. Я ж бачу. З них наче душу вийняли. Усе ж лишилося там. Земля, хата, могили. Усе». Людей з Еритреї та Тиґраю депортували на південь з метою позбавити повстанців підтримки і вони, намагаючись уникнути навіть не голоду, а «переселення», тікали до Судану десятками тисяч. Андрій випадково дізнався про це під час візиту американського сенатора Едварда Кеннеді.
Побачене будило сумніви у життєздатності самої моделі соціалізму в Ефіопії. Андрій від часу до часу повертається до думки, що вивільнений з сільського господарства людський ресурс мала б поглинути або індустрія, або війна, внутрішня чи загарбницька. Сподіваючись на останнє, прґо армію уряд Менґісту дбав, але повстанці все одно успішно громили урядові війська дивізіями. Неминуче поставали питання: як довго могла триматися комуністична влада, зорієнтована на війну, але залежна від зовнішньої допомоги. Інерція радянської освіти у другій половині 1980-х ще не давала радянському перекладачеві зробити висновок, що комуністична цивілізація – оригінальна в СРСР, клонована в Ефіопії, на Кубі, у Польщі чи у Східній Німеччині – вмирає на його очах: «Так вони можуть протягти не один десяток років. Та це не спосіб подолати вікову відсталість». Питання чи треба її долати війною або голодом теж ще не поставало.
Але Андрієві за повсякденними клопотами цікава вже не так Ефіопія, як Україна. Чужий досвід викликав зливу асоціацій та питань, на які було не так просто знайти відповідь. Усі вони розходилися і сходилися, роїлися навколо проблеми голоду. Того, що на його очах переживала Ефіопія, та того, в якому у 1933-му в Україні вижила його власна родина. Отже, контекст другий – цивілізація-підроблених-Завітів. Він видається мені глобальним, таким, що водночас поглинає та увиразнює усі інші у тексті роману. Читач натрапляє на нього буквально з перших сторінок у його світському вимірі, далі окремими сюжетами у різних частинах тексту до нього додається вимір богословський. До фіналу роману вони, органічно доповнюючи один одного, зв’язують минуле, теперішнє, майбутнє героїв у єдиний часово-просторовий континуум і дають читачеві можливість відчути, як реалізовується формула «людина завжди має вибір». У даному випадку – або виходити разом з героями з культури терору, або трансформувати радянську цивілізацію-підроблених-Завітів у «русскій мір».
Про що йдеться? З одного боку органічне побутування лексики та культури ҐУЛАҐу – вертухаи, вохра, Печоржелдорлаг, шансон, блатняк – серед усіх суспільних прошарків радянського суспільства. На загальному рівні вона описує мету та реальну суть побудови комуносоціалізму в СРСР/Україні як більшовицького проекту «пересотворення християнської цивілізації без раю» (Олександр Герцен), а на персональному – пересотворення зневаженої російською літературою «маленької людини» на радянську (над)людину з «ампутованою душею» (Є. Замятін «Ми»). Після перевороту 1917 р. більшовики терором та пропагандою підмінили у свідомості колишніх підданих Російської імперії право – волею партії, Закон та Милосердя Старого і Нового Завітів «революційною правосвідомістю», «революційною совістю», «класовим чуттям». Релігію зі Св. Письмом замінили комуністичною пропагандою та літературою «соцреалізму». Йосип Сталін, у 1932 р., пояснюючи на спеціальній зустрічі з письменниками суть соцреалізму, наголосив: «Це важливе виробництво – душі людей. А ви – інженери людських душ». І літератори-соцреалісти мусили розробити відповідні метасюжети для форматування повсякдення та радянської версії (над)людини сили та (над)людини праці.
Як відомо, за Святим Письмом місцем творення людської цивілізації спочатку є райський Сад (Бут, 2), а після вигнання Адама з Євою – Вічне Місто (Іс, 14, 11; Об, 21, 22). В богослов’ї християнського Середньовіччя місто, особливо столичне, уявлялось подобою або «іконою» Раю/Града Небесного. Ідея, що працю можна прирівнювати до молитви, віру обирати, а Місто-Сад будувати ще на землі заволоділа частиною християнського світу з Реформацією. Пізніше два промислові перевороти та стрімкий розвиток наукового прогресу додали людству впевненості у власних силах, але поставили перед проблемою втрати віри. Першим, хто втілив у літературі образ надлюдини, провів її крізь випробування всемогутністю та показав, що Завіт культури так чи інакше має бути продовженням Старого і Нового Завітів, був Йоганн Вольфганг фон Гете. Його надлюдина Фауст (такий собі Йов-навпаки) став зразком для інших літератур на два століття. У тому числі і для російської. Інтерпретація образу надлюдини та вирішення фаустіанської проблеми будівництва Міста-Саду суспільством, що втратило віру, у літераторів, близьких до ленінського крила РСДРП, зокрема, в Анатолія Луначарського стала відвертим гімном насильству як функції економіки. Нарком освіти РСФРР Луначарський (1917-1929) у своїй драмі «Фауст і город» (1918) закріпив ленінський план охоплення усіх категорій населення примусовою працею на державу як культурне надбання: «Мати робочу силу, якої не треба було б жаліти… Великим людям потрібна покора. Жалість – порок». Економічною моделлю для саморозвитку нової цивілізації, місцем для «перековки» свідомості населення працею і водночас тим омріяним Володимиром Маяковським «містом-садом» став концентраційний табір з цілодобовою роботою у три зміни за шматок хліба та преміяльний пиріжок за ударне виконання норми. Більшовики спочатку повсюди організували у ліквідованих монастирях чи поміщицьких садибах будинки примусової праці (рос.: ДОПРи, укр.: БУПРи), концтабір УСЛОН у ліквідованому монастирському комплексі на Соловках, а з 1929 р. мережу ҐУЛАҐ поширили по усій території СРСР.
Для «перековки» свідомості особливої категорії громадян, переважно інтелігенції, крім таборів влада передбачила відомчі психіатричні лікарні (з 1921 р.). З 1968 року, коли КДБ СРСР очолив Юрій Андропов, вони набули популярності як інструмент боротьби з інакодумством серед інтелігенції. Занотовуючи у щоденнику один з епізодів свого службового повсякдення, Андрій між іншим прохопився, що ленінградський поет-нонконформіст Прахов-старший після короткої хрущовської «відлиги» мав сумний досвід стати об’єктом такої «профілактики», а Прахов-молодший весь час пам’ятав, що і його може спіткати батьківська доля. Насправді ж Сергій Сингаївський мимоволі втиснув у цей мікроепізод квінтесенцію симбіозу інтелігенції і влади в Росії за кілька століть: ідею «служби монарху словом» (Симеон Полоцький XVII ст.), «безперервний, безкінечний страх» (Олександр Герцен (1851), Михайло Салтиков-Щедрін (1869), «обов’язок складати трактати, поеми, маніфести, оди чи інші твори про красу й велич єдиної держави» (Євген Замятін (1920), «звичку до дводумства, до фільтрації: що можна говорити – чого не можна говорити, з ким можна говорити – з ким не можна говорити» (Борис Акунін, 2022). Самозрозуміло, долю письменників та літератури, написаної мовою, яка збереглася переважно у селі, а в столичному місті присутня хіба «на кіноафішах і ще двох-трьох вивісках, які так тішать москвичів. “Перукарня”, “Лазня”, “Гудзики”», інтернаціональний перекладацький колектив у другій половині 1980-х років обговорювати не міг, а тим більше – перебуваючи закордоном.
З іншого боку, чи мала Росія/СРСР нетоталітарну альтернативу більшовицькому ҐУЛАҐу? В романі є трохи моторошна і водночас дуже тепла, світла історія. Одного дня, за годину після розмови з матір’ю Терезою про дивні храми в горах Ефіопії, до яких не всякого богомольця пускають, Андрій разом з екіпажем Мі-8 буквально впав з висоти кількох сотень метрів у прадавній біблійний сюжет Страшного Суду, зображений на стіні гірської церкви. Важко визначитися, була ця пригода тонким натяком від Творця чи прямим нагадування посеред жаху рукотворного голоду в чужій країні про початки комуністичного будівництва вдома? Про пошуки та «сотворення» нового бога з революції у середовищі російських літераторів, богословів, публіцистів, філософів Срібного віку, очікування пришестя антихриста? Про радісне очікування світової війни у 1914 р., аби з Заходу «впала міщанська луска», а з нею і вся цивілізація і він очистився у стражданнях, а російське воїнство «могло явити світові глибини своєї релігійності, захистити його від антихриста», й таким чином «проявити світову роль, «всєчєловєчность» Росії» (Сергій Булгаков, Микола Бердяєв). Тобто, поза війною, яка б урівняла Росію та Захід у стражданнях, матеріальних втратах та злиднях, іншого контексту світового лідерства своєї імперії російська інтелігенція свідомо навіть теоретично не розглядала. Ба, більше: явлення антихриста через війну та революцію апокаліптичних масштабів російська інтелігенція очікувала з таким піднесенням, ніби збиралася насолоджуватися цим жахливо-прекрасним дійством, сидячи у театральній ложі. Тож Росія та СРСР у ХХ ст. альтернативи червоному чи білому тоталітаризму на рівні ідей не мали. Так само сьогодні її не має «колективний путін». Розкидані автором у різних частинах тексту характерні штрихи до портрету Андрієвого колеги-перекладача Миколи Прахова, якщо їх зібрати докупи, теж сумнівів у правильності такого висновку не залишають: «Прахов тепер не лише в рейсі, а й на базі пропадаву третій роті: пив і вів розмови про долю Росії.
– «Каша у тебе в голові, Микольцю. Поручник Голіцин, комісари в запилюжених шоломах — усе в один рядок», — казав Єлаєв, дивлячись теплими, натомленими горілкою чалдонськими очима.
– «Ні, чекай, а як же без держави?».
Відповідь на питання, яким через багато років задався після московської зустрічі з другом свого батька Миколою Праховим, Микита – «…цікаво, що має статися з людиною, щоб вона назавжди кинула писати непогані вірші й почала торгувати зброєю?» – сьогодні здається цілком очевидною: окрім суто меркантильних чинників захоплення реставрацією імперської величі держави сталася з людиною. Як показує десятирічний досвід протистояння у гібридній війні, особливої різниці між торгівлею реальною зброєю та багаторічною публічною підтримкою діяльності Володимира Путіна, спрямованої на воєнну реставрацію тоталітарної імперії, з боку кінематографістів, акторів, журналістів, письменників, немає. Найяскравіший приклад – колективний лист російських літераторів та митців до «Літературної газети» від 23 лютого 2022 з підтримкою путінської СВО.
Українці у ХХ ст. життя у спільному радянському концтаборі для себе не обирали. Наша революція, попри данину часу і розуміння частини політикуму соціалізму, як відмови від приватної власності, все ж не була очікуванням апокаліпсису. Навпаки: передбачалося, що українським революціонерам за десять-двадцять літ по революції «не треба буде боятись своїх споминів, вони не будуть обходити місця своєї молодости, скоса позираючи на них із зневагою та викликом» (Володимир Винниченко, 1917). Але наша зброя програла нашу революцію і ми опинилися у чужому трилері. Беззахисне Відродження 1920-х розстріляли у Сандармоху, а поколінню діда Сулими довелося з дитинства увійти у катастрофи довгого для нас ХХ століття (1914-2014). Він народився незадовго до Першої світової, дитиною міг бути свідком червоного терору. У 1919 р. він міг бачити, як російські більшовицькі каральні загони палили українські села, де хлібороби відмовилися безоплатно віддавати продовольство за ленінською продрозкладкою. Студентом міг бачити обличчя помираючих селян на вулицях Києва у 1933-му, бути випадковим свідком, як їхні виснажені Голодомором тіла скидали штабелями у котловани споруд Київського «укріпрайону». Після Другої світової він віддав п’ятнадцять років життя Печоржелдорлаґу (Комі АРСР), спостерігаючи як щодня довкола нього комуністичний Молох поглинає людські імена, особистості, долі, біографії, життя, тіла і душі, «перековуючи» уцілілих на ударників, тобто радянських «надлюдей праці», а решту перетираючи на цемент у фундаменті комуністичної держави. Після такої «школи комунізму» Микола Сулима все життя дивився на світ та людей очима зека, боявся повторного терміну, «висотував з себе тундру» по краплині малюнками та специфічними слівцями. Невисокий, сухенький дід Сулима – образ пластичної сили українства, людини і нації, здатної «своєрідно виростати зі самого себе, зцілювати рани, замінювати втрачене, зі самого себе відновлювати розбиті форми» (Фрідріх Ніцше).
Поруч із ним – тепло присутності дружини. Натяк на «відновлення розбитих форм» у першому постгеноцидному поколінні ще такий непевний – абсолютне неприйняття вибору доньки. Людина, що пережила гулагівський досвід, решту життя впізнавала його в очах тих, хто сидів, і тих, хто вів слідство. Колишній зек Микола Сулима одразу розгледів, те що приховував шарм освіченого, елегантного офіцера-москвича, котрий блискавично завоювавши серце його доньки, забрав її до себе у Москву. Тому і жалів усе життя свою Іринку, якою раніше пишався; тому й не їздив ніколи до них на гостину. У різних епізодах, розкиданих від початку і до фіналу роману, коли Ірина згадує: «Мало мене мати головою об одвірок била, щоб не йшла за старого…» не одразу прочитується ще безпорадне, так і не висловлене: «Не виходь заміж за кадебіста, не даруй цьому шлюбові нащадків нашої крові…». Сама ж бо баба Паша свого часу вийшла заміж за чоловіка, значно старшого за себе, і, здається, ніколи не шкодувала про це. Дід Микола майже за століття свого життя зберіг і передав онукові свій талант, знання, божу іскру і радість творця, а ще – загадкову старовинну парсуну козака Сулими. «Парсуна справжня, прадавня, і в ній зашифровано, де шукати козацький скарб» – дідова легенда, з якою онук виростав, хоч шукати золото не збирався. Ніби відчував, що не про золото йдеться. Автор не пояснює, чи той Сулима випадковий тезка діда, чи, можливо, далекий пращур, але безсумнівно, що «темний вусатий козак на стіні» у київській квартирі – місток у часі між поколіннями. Тими, котрі почали проект «Україна» кілька століть тому; тими, котрі пройшли національну революцію 1917-1921 рр., тими, котрі відстояли його у Голодоморі 1932-1933, у Великому терорі 1937-1938, форсуючи Дніпро восени 1943-го, воюючи в Карпатах у 1942-1960, а потім – ламаючи ҐУЛАҐ зсередини аж до 1989-го. Строга, елегантна конструкція залізничного мосту, збудованого в’язнями ҐУЛАҐу за проектом інженера Сулими, який трапився Микиті дорогою до Москви, – теж символ цього непорушного зв’язку між поколіннями. Тими, що зуміли пронести крізь жорна Історії у ХХ ст. й передати нащадкам відчуття свободи-як-гідності, української мови-як-голосу-гідності і тими, кому судилося цю свободу свідомо виборювати спочатку в протистоянні з власним комуністичним минулим, з 2014 року – з новітньою окупацією України чекістськими реставраторами Російської імперії, а після 24 лютого 2022 року – з «колективним путіним», який пригнав під Київ і Маріуполь мобільні крематорії для «остаточного вирішення українського питання».
Контекст третій – жертви та кати радянської системи. Це киянин Андрій Волинський і москвич Ельдар Нефьодов. Андрій – голос жертв Голодомору, нащадок тих, кому вдалося пережити 1933-й, представник покоління, якому судилося здобути незалежність Україні, почати процес виходу з тіні імперії та подолання наслідків геноциду. Механізм дії на свідомість та життя людини травми, завданої «комплексним», як що це так можна назвати, застосуванням державного терору – теж окремий контекст. «Подарований» Міноборони СРСР «службовий круїз» приніс неочікуване відкриття: Стамбул – Царгород – Другий Рим – Третій Рим, козаки, сонячний день на морі, шалена африканська злива, залиті нею у порту триметрові довжелезні штабелі мішків з тисячами тон зерна, депортація виснажених голодом ефіопських селян, бойовий дух партизанської війни, ненависть до СРСР, нарешті, ідея незалежності – усе це про Україну та українців, про нього самого. Участь у міжнародній Допомоговій місії дала можливість Андрію звести воєдино, впорядкувати, порівняти, осмислити два горизонти досвіду власний ефіопський та успадкований від старших родичів досвід український, який на той час давно «перетворив виживання на кризу» (Кеті Карут) та діяв як «нульовий» цикл, основа і вектор руху, що об’єднує суму розрізнених дій індивідів у загальний стиль життя.
Як таку, роботу ідеологічної прошивки спотвореного світу у власній голові Андрій дивом упіймав, інстинктивно намагаючись знайти пояснення жорстокому поводженню ефіопської охорони з напівживими від голоду депортованими людьми у таборі Червоного Хреста в Мекеле: «Може, перед нами класові вороги? Чи народність, яка чимось завинила?» Далі решту ознак його свідомість вже автоматично послідовно поєднувала в один ланцюжок. Тут і брехлива комуністична преса: місцева («Диктор діловито цокотить про допомогу всього світу, а надто країн соцтабору. Про загибель десятків тисяч людей – анітелень, про війну теж») й радянська (тележурналісти, кореспонденти газети «Правда», журналу «Проблемы мира и социализма»), і расистське ставлення до голодуючого населення з боку радянських військових, які, до речі, теж через корупцію в армії живуть надголодь, і використання хліба, як зброї, депортація еритрейських селян. Остання, щоправда, дещо відрізнялася від досвіду депортованих класів чи народів СРСР. З одного боку – це позбавлення повстанців підтримки селян, з іншого – повний контроль над тими, хто виживе: їжу, житло, роботу і навіть хатнє начиння дала комуністична держава. Московські тележурналісти документуючи обживання показового селища для переселенців, звично вимагали від ефіопських «кураторів» «забезпечити ентузіазм мас» та «вдячність» еритрейців Радянському Союзу за «допомогу» у кадрі. Місцева міліція зібрала виснажених голодом, апатичних селян, здебільшого жінок, на мітинг та лише по тому дозволила їм на камеру розвантажувати з радянських ЗІЛів мішки з канадійським зерном. Після слів українки з Канади Раї Клепарчук, що «голод штучний» Андрій відчув «ніби хтось занурив йому руку у його нутрощі і поворушив». Він починає усвідомлювати речі, які вже деякий час помічав: що і сам, і товариші перебувають на межі втрати милосердя посеред найстрашнішої трагедії. «Ми – це для “Отче наш”, – казав батько, – а до раю списком не приймають». Якщо одна рука і годує, і б’є, то не дивно, що особовий склад РСЧА спантеличений: що, як уся ця Поміч – просто хитрий хід у протиборстві двох систем? А тому – чи справжні вони, ці мурини-аравляни, ці темношкірі людці? Коротко кажучи, можна їх п…здити чи ні?»
За рік служби новими сенсами збагатилася звична тема боротьби систем. Якоїсь миті зверхнє ставлення до населення бідної, голодної Ефіопії проявило в Андрієвих очах невигідний контраст з реаліями радянського повсякдення та стилем міжнародної політики СРСР. Свій ефіопський контракт Андрій, як і решта його цивільних та військових колег, розглядав як можливість не лише накупити якісного імпортного одягу, але й заробити кошти на придбання квартири, яку в іншому випадку довелося б років двадцять чекати у черзі за місцем роботи. Це у місті. А в селі довелося б будувати хату своїми силами, все життя. СРСР створював свій потужний ВПК за рахунок розвитку сільськогосподарського сектору економіки та добробуту селян. Для українського селянина, безпаспортного до 1974 року, не те, що сільські копії ефіопських «містечок-садів», а водогін у селі часто був нездійсненною мрією. «Гордість за країну» невблаганно розбивалася на ефіопському Маркаті, де інженер «з радянсько-ефіопської будови дружби — скажімо, ГЕС у Мелка-Вакане — перед відльотом на Батьківщину скуповували дешевий ширужиток. Торгується до непристойного, але це якраз нормально. Вимагає в лабазників «дисконт», бо ж «помагає їм будувати соціалізм» — біс із ним, хай сміються. Ненормально, що він ці жуйки, копійчані запальнички, одноразові ручки на подарунки родині везе. От і скажи, хто з нас дикун, регоче Юсуфка. І чим воно не стеклярус, голки та пацьорки?» Решті колишніх громадян СРСР полуда з очей почне поволі спадати у середині 1990-х, з увиразненням на картини «посткомуністичного пейзажу: мафіозі і напівжебраки в яких немає більше енергії навіть на спогади» (Ален Безансон, 2007).
Міжнародна політика СРСР та обов’язки воїна-інтернаціоналіста, якщо їх спостерігати не за матеріалами газети «Правда», а, так би мовити, у польових умовах, коли країна підтримує економічно, політично та постачанням зброї режим Менґісту, або постачає зброю обом сторонам конфлікту в іншій «дружній країні» теж поступово але невблаганно сприяють деметрополізації та деколонізації свідомості: «Це вдома в усьому винна КПРС, а для цих людей її нема. Для них є ти, твій народ, твоя країна — СРСР, Раша, «Динамо» Київ. Поки був удома, ти вважав, що ні в чому такому не замазаний, а тепер? …Виходить, треба розписатись або у власній службовій невідповідності, або в повній аморальності своєї країни. Тому більшість обирає лінію партії або зручну напівправду: зрештою, вони виконують якщо не інтернаціональний обов’язок, то просто наказ, а присягу ще ніхто не скасовував, і в Ефіопії гарно платять, і навіть на передовій це не Афган». У певний момент Андрій ясно усвідомив, що свобода волі не дає права людині ставати над добром і злом, виходити за межі Закону і Милосердя. Але щоб осягнути всі причинно-наслідкові зв’язки, йому знадобився час, залишена ефіопам колишніми американськими союзниками бібліотека з нерадянським поглядом на голод і комунізм та не один кілометр дороги. Неймовірно, але авторові вдалося передати весь цей процес не лише сюжетами а й ритмом тексту. Він то прискорюється, то сповільнюється, на таких частотах, що читачі з перших сторінок відчувають його шкірою. Він, подібно до того, як єрихонські труби обвалили стіни давньої фортеці, розбиває для героя та читачів прив’язку до імперії та виховану державним терором безпорадність, дає сили та оптимізм ставати собою.
Збиранню Андрієм «розбитих форм з самого себе» у супроводі усмішки поки ще ситої гієни відведена вся друга частина роману. За рік служби в епіцентрі ефіопської трагедії його опірність Системі перейшла у стійке внутрішнє неприйняття цинічної нефьодовської формули: «Загинули б ті, хто мав загинути. Голод та війна – аварійні клапани цивілізації». Цей невитравний латентний опір, базований на бажанні зберегти власну ідентичність, бути собою, а не гвинтиком у чужій системі, полковник контррозвідки Нефьодов своїми професійними «радарами» ловив завжди. В одній з «довірчих» розмов він з ледь стримуваною ненавистю називає Андрія Волинського прихованим бандерівцем: «Крок на захід від Києва – уже камінь за пазухою. На Волині – волина… А в Карпатах – MG-34. А ще погорда, суко. О-о, яка погорда…». Напередодні Чорнобиля (саме йде 27-й з’їзд КПРС) полковник відчуває поразку комуністичного проекту особливо гостро. Радянському Союзу нічого протиставити відродженню української нації. Окрім хіба чергового геноциду голодом чи розв’язання чергової війни на іншому кінці світу. «Що можна придумати після такої мрії, як комунізм?»
Москвич Ельдар Нефьодов – голос жертв 1937-го. Полковник чи то ГРУ чи то КДБ – стисло і виразно описаний типовий продукт цивілізації-підроблених-Завітів, її «надлюдина сили», персоналізація Системи. Автор, на жаль, нічого не розповідає про його родовід, дитинство та юність. Лише слова самого Ельдара про те, що старший брат у сороковому році ходив складати іспити босоніж, бо були дітьми «ворога народу» і жили надголодь. Вочевидь, Нефьодов був із тих дітей з «неправильним» походженням, що під впливом виховання у державних закладах звинувачували у розстрілі чи ув’язненні до концтабору власних батьків, а не владу. Подорослішавши, він обрав сторону сили, яка дала йому виховання, специфічну освіту та світогляд. З роками цей «рідний син влади» вибрався завдяки комуністичній циркуляції еліт на верхівку соціальної піраміди і сам став владою. Ось і мільйонні статки йому «не радянська влада дала, сам взяв» переважно з державної кишені. У матеріальному світі Нефьодов міг придбати усе, окрім дати життя дитині. Він такий же безплідний, як і цивілізація, що його створила. Для цього він вибрав Андрія. Здорового, гарного, розумного і освіченого чоловіка. А ще – порядну людину, що має честь і гідність, здатність йти проти течії і подолати страх перед злом. Полковник КДБ/ГРУ знає ціну цим якостям… Видається, що Андрій і Нефьодов поза особистими стосунками – це ще й опредметнена сучасним письменником у героях його роману філософська метафора «рівної нерівності» Григорія Сковороди, підсумована висновком: «Людина завжди має вибір». І того, як яскраво вона проявилася наприкінці ХХ ст., що майже цілком минуло під зіркою тотального зла. Цікаво, що Андрій у стосунках з парою Нефьодових теж недовго, але мав специфічний простір для вибору. У тому Аддис-Абебському преферансі, що став для цього трикутника «домашнім». Нефьодов до часу діставав задоволення від своєї приватної «оперативної» комбінації. Ірина втішалася своєю жіночою владою над чоловіком та його фінансовими можливостями. Андрій зауважив цю подружню «гру душа в душу» й не лише у карти, але не розгадав її значення. Він же мусив вести свою небезпечну гру з Системою загалом і полковником Нефьодовим зокрема заради виживання. Ці «котики-мишки» йому вдавалися доки подружжя Нефьодових дозволяло йому вигравати, теж не лише у карти. Чим далі він відкладав чесну розмову з самим собою про перспективи свого шлюбу з Катрею (незалежно від роману з Іриною) і про те, що робитиме вдома зі своїм африканським досвідом після служби, тим меншою ставала шпарина, через яку він міг би вислизнути з чіпких рук Системи. Не те, що на якийсь «реванш» у цій бісівській грі, а навіть на осмислення ситуації і висновки Нефьодов, щойно усвідомивши глибину і взаємність кохання Ірини та Андрія, не дав йому ані простору, ані часу. Ну, а загалом нефьодовські «домашні» преферанси викликають у читача стійкі асоціації з багаторічною українською «багатовекторністю» з тенденціями поступатися усіма можливими національними інтересами на користь Росії, якої українська влада та українське суспільство дотримувалося від 1991 року, а дехто і досі перебуває у полоні стокгольмського синдрому, нав’язаного імперією.
Андрієві зрештою знайомство з Нефьодовими та реалізація приватної спецоперації «спадкоємець» коштувала життя. Чи Ельдар розумів, що міг втратити так чи інакше ненароджену дитину і дружину ще в Ефіопії, тієї миті, коли повідомив про Андрієву смерть? Пізніше він таки їх обох утратив. У різний спосіб, але безповоротно. У його випадку доля теж довго «била головою об одвірок» і таки подбала, щоб не мав щастя, здобутого ціною вбивства.
Жіночі образи виписані досить лаконічно, навіть Ірина, якій присвячено чимало місця у першій частині й майже вся друга. За кількома винятками вони не дуже позитивні. Доля Ірини Сулими є яскравим прикладом того, що нікому не буде щастя, здобутого неправедним шляхом. Виправити свої чи чужі помилки їй не судилося, але нехай і запізно, вона відмовилася від чоловікових статків, нажитих ціною злочину. А ще – як могла потурбувалася, щоб син «не згаяв життя на боротьбу між генами і вихованням». Це також іще невиразна, але кристалізація ферменту опору. Повернувшись до Москви, вона аж у 1991-му, вже після путчу ГКЧП, поставила чоловіка перед вибором – «або ми, або – Москва (зброя-камінчики-героїн)». А коли почався помаранчевий Майдан, «від першого до останнього дня теж ходила на площу: варила, носила, різала бутерброди…». Там усе від першого до останнього дня дихало гідністю, повагою, свободою і різдвяною казкою. Тоді, 2004-го, мало не рік-у-рік проекту «Україна» виповнилося триста п’ятдесят.
Людині не дано обирати, кого кохати, але все життя Ірина не могла пробачити чоловікові (і собі) Андрієвої смерті. Проте після повернення з Африки вона не наважилася почати життя без Нефьодова, змирившись із тим, що він не відпустить. Можливо, «сліпа» вирва, залишена втратою Андрія (якого вона, вочевидь, кохала справді), зяяла у її душі весь вік, бо не судилося зустріти іншого чоловіка, з яким вона могла б затягнутися. Тому скільки стало сил доглядала Андрієву могилу. Події на Майдані не просто підштовхнули руйнацію хирного миру з чоловіком: вони загрожували «дорослою» розмовою з Микитою, що був схожий на Андрія, як дві краплини води. Нефьодову довелося терміново купувати синові лофт, на півроку втікати до Ялти. А Ірина швидко втратила інтерес до життя, наодріз відмовилася від лікування раку. Між вершинами цього трикутника – Андрій-Ірина-Ельдар – назавжди зависло у кожного на свій лад нереалізоване: “до” і “після”, а поміж ними глузливе нефьодовське: «людина завжди має вибір»…
Для Микити, скільки він пам’ятає, батько завжди був «старим»… Ірина народила первістка у 37 років, але старою для сина не була. Мати не мала віку, вона все життя «була ще молода й дуже вродлива, і в сорок, і в п’ятдесят». Коли разом ішли вулицею, хлопця дратували кинуті їй услід чоловічі погляди… Дід і баба Сулими теж не мали віку. Материнською вродою, мовою і казкою, дідовим досвідом, знаннями, їхньою чистою, теплою українською дихали Микитине дитинство і початок дорослого життя. Всі вони були рідними. А от Нефьодов, хоч і розвідник з голови до п’ят, підтягнутий у свої 60+ мачо, з ореолом «Джеймса Бонда» – для сина завжди був «старим». Тільки читаючи щоденник свого справжнього батька, Микита зрозумів, що у такий спосіб все життя відчував відсутність кровного зв’язку з Нефьодовим. Той – «інородне тіло» в родині Сулим, а ширше – і в Україні. Автор не входить у деталі, але з контексту видно, що полковник (чи вже генерал) у 1992-му не «кинув незлу посаду чи то у ГРУ, чи то у ФСБ заради дружини-киянки», а лише змінив місце служби. Залишився опорою «русского мира», який мала ширити світом за допомогою російської мови, трубопроводів «Газпрому» та Московського патріархату 25 мільйонна вже на середину 1990-х пострадянська діаспора. З сина, якого любив тим покручем любові, що успадкував сиротою від «советской Родины», усе життя «кував» спадкоємця-чекіста. Спілкування Ірини з сином українською мовою доводило його до сказу. Микита помітив, що материні сестри Муся і Тося все життя боялися колишнього (?) кадебіста, як вогню. Добре, що самому Микиті стало дідівської науки, материного виховання й опірності піти своєю дорогою. Тим шляхом, що його Григорій Сковорода назвав «сродною працею». Стати архітектором. Власними руками, фантазією, смаком, опертими на дідівські знання і традицію, створювати гармонію у життєвому просторі людей. Додаткову точку опори у рішенні не прийняти Нефьодовського спадку – прізвища, грошей, поглядів на життя і світ – дала Микиті зустріч з Нілою. Його кохана має власну історію подолання травматичного досвіду та виходу з замкненого кола домашнього насильства.
Микита з Нілою – вже пострадянське постгеноцидне покоління, якому судилося остаточно усвідомити себе таким, що виросло гілкою на дереві, як мінімум, із тисячолітнім корінням, оцінити багатство спадку, навчитися примножувати його. Це покоління, що має замкнути коло майже чотирьохсотлітнього проекту «Україна». Відвоювати нарешті своє місце під сонцем і словом, і зброєю, і любов’ю, бо Велика Історія від часів Дені Дідро – «суддя» і «виконавець» відтермінованих штрафів. Тому, хто знехтував нагодою виправити помилки предків, вона раз у раз влаштовуватиме все кривавіший і важчий «день сурка» аж доки народ – «двієчник» не зробить належних висновків, або не розчиниться у водах Лети. Андрій зауважив це ще на початку своєї ефіопської одіссеї: «боги не помічають таких жертв, як здоров’я, енергія, час. Лише запах крові може змусити їх подивитися униз». Але Микита все ж ще не готовий усвідомити, що питання «Хто я? Чи любить вона мене? І як жити далі?» для нього відтепер невіддільні від питання «Чи вдасться йому (а ширше – його поколінню) успішно реалізувати проект «Україна»?». Загалом від початку до фіналу «Дороги на Асмару» не полишає відчуття, що герої і сюжети ніби поступово, серпанками оприявлюються з канви Історії. Їхні абриси увиразнюються до фотографічної чіткості разом із Микитою і Нілою у палаті київської реанімації, коли вони вирішують мати спільну дитину. Коли Микита остаточно з’ясовує стосунки з Нефьодовим. Коли він остаточно визначається зі своїм місцем у житті маленької Ксанки. Події роману закінчуються 2012 роком. Микита має не так багато часу на роздуми: до листопада 2013-го, коли Історія поставить перед вибором його генерацію. Тому останні сторінки роману, завершеного у 2015 році, залишилися сповненими передчуттям що тепер за свободу доведеться платити кров’ю.
На завершення розмови про роман Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару» зазначу, що книга допомогла мені зробити ще один важливий висновок. На початку 2023 року, під час виконання в Папському орієнтальному інституті у Римі дослідницького проекту з вивчення «русского міра», аналізуючи роман у доповіді «Чекіст і його «робота» у документах Галузевого державного архіву Служби безпеки України та метасюжетах (пост)радянського роману (1918-2016)», якоїсь миті я зрозуміла, чому для світу став такою несподіванкою провал путінського «бліцкріґу» внаслідок успішного опору ЗСУ, а для нас – застосування армією РФ повного спектру інструментарію геноциду для окупації України.
Ми, а особливо світ, у силу різних обставин, і досі не так добре знаємо історію будівництва радянського комуносоціалізму, а надто у частині перезаснування православної імперії у цивілізацію-підроблених-Завітів. Крім того позначається безкарність творців СРСР та тотальна підміна його оцінок аналогіями з історії тоталітаризму в інших країнах. Серед сучасних фахівців з історії, соціології чи політології, серед журналістів та літераторів, особливо російських, а також серед політиків дуже популярними є порівняння сучасного російського тоталітаризму у вигляді путінізму/рашизму з італійським фашизмом та німецьким нацизмом, подібно до того, як у 1919 р. серед європейських соціалістів-сучасників російських більшовиків популярним було порівняння з Першою та Другою Паризькою комуною. Проблема таких аналогій у тому, що всі ці політичні системи проіснували дуже короткий час. Натомість російський комунізм від народження до загибелі протримався протягом 74 років, виховав кілька поколінь громадян/населення СРСР. Тому ключем до розуміння політичних та суспільних процесів у сучасній Росії є не згадані аналогії, а глибоке вивчення та осмислення радянського комуносоціалізму у його зв’язку з історією та культурою Російської імперії, з впливом СРСР на процеси комуністичного будівництва в інших країнах. Усі світові війни, усі комуністичні проекти за останні сто років, які принесли народам у різних частинах світу державний терор, голод, руйнування і масові смерті від воєнних дій – так чи інакше відбувалися за прямої чи опосередкованої участі СРСР/Російської Федерації. Нинішня українсько-російська війна, розв’язана президентом РФ В. Путіним у 2014 р., масштабні воєнні злочини, що їх чинять російські військові стосовно громадян України, також є продуктом російського комунізму. Наслідком передбаченої Герценом заміни православ’я на соціалізм, утвердження «Третього Інтернаціоналу» на руїнах Третього Риму, повноцінної побудови цивілізації «підроблених-Завітів» та її збереження у поєднанні з гайдарівським непом-2.
Тетяна Євсєєва,
с.н.с. Інституту історії України НАНУ,
кандидатка історичних наук