У 2022 році видавництво «Комора» видало роман чеської письменниці Радки Денемаркової «Гроші від Гітлера». Ця книга розповідає історію Ґіти Лаушманн, чехословацької німецькомовної єврейки, котра дівчинкою виживає у концтаборі і повертається у рідне село, щоб з’ясувати, що її там зовсім не чекають. Ця приголомшлива історія ставить перед читачем багато запитань про колективну відповідальність, справедливість і покуту, які нині актуалізуються в усьому світі.

Українською твір вийшов у перекладі Марії Севрук.

Пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю з перекладачкою.

— Пані Маріє, розкажіть, як усе починалося. Коли ви вперше прочитали роман «Гроші від Гітлера»? Чим він вас зацікавив?

— Роман я прочитала випадково. З ним мене познайомила одна з колег і запропонувала прочитати його. Пані Денемаркова водила до нашої школи, де я працювала в групі продовженого дня, своїх дітей. Саме колега звернула мою увагу на те, що пані Денемаркова є досить відомою письменницею в Чехії і отримала за цей роман найвищу чеську літературну нагороду — Маґнезія Літера.

Вперше я ознайомилась з цією книжкою приблизно у році 2009.

У самому романі висвітлюється декілька аспектів. Це перша чехословацька республіка, період війни і післявоєнний період. І на цьому історичному тлі змальовується історія однієї сім’ї зі складною ідентичністю: чехословацькі громадяни, культурно німці і етнічно євреї. Сумну історію цієї сім’ї ми бачимо на життєвому прикладі головної героїні, Ґіти Лаушманн, яка єдина вижила не тільки після голокосту євреїв, але також пережила післявоєнні репресії, спрямовані проти чеських німців. Масштаб описаних репресій справив на мене велике враження, тому що я хоч і чула про ці репресії, та не усвідомлювала їхню брутальність, їхню спрямованість, фактично проти безневинних людей на підставі колективного звинувачення у колаборації. І ці репресії торкнулися також етнічних євреїв, котрі перед цим постраждали від нацистів. Їх також розглядали як німців на підставі їхньої приналежності до німецької культури і мови. Чехія була для мене зразковою демократичною країною, і я не могла собі уявити, що в її відносно недавній історії є такі темні сторінки.

— Як цей роман сприйняла чеська аудиторія, коли він вийшов?

— Чеська аудиторія сприйняла його досить неоднозначно. Йдеться про відносно недавню історію, ці рани живі і вони досі кровоточать і болять. Попри те, що книжка була приязно сприйнята в інтелектуальних колах, і зараз можна знайти безліч чехів, які її не сприймають. Дзеркало, яке роман «Гроші від Гітлера» ставить чеському суспільству, досить жорстоке і показує жахаючу правду.

— Що спонукало вас перекласти роман українською? Яким був шлях перекладу до публікації?

— Я зрозуміла, що таких книжок в Україні нема. Прочитавши цю книжку, українці почнуть дивитися на чехів по іншому. Але також, ймовірно, і на свою історію та взаємини із сусідами. Мені було симпатичне те, що чеська авторка наважилася відкрити ці болючі теми, які більшість суспільства воліє ігнорувати і забути. Я була здивована, що люди, мої чеські знайомі і навіть друзі, яких я вважала критичними і відкритими до різних тем, не хотіли говорити зі мною про цю книжку.

Шлях від перекладу до публікації не був легким. Сама по собі книжка тяжка для сприйняття не лише через тему, але і через авторський стиль. Це не та книжка, яку можна прочитати за один вечір. Тож переклад тривав не місяць, не рік і навіть не два роки. Я її перекладала, відкладала і знову поверталась до перекладу, нерідко починаючи з початку. Всі ці роки я працювала у школі, і тому перекладала на своєму дозвіллі, на канікулах тощо. Працювати над таким перекладом, повертаючись після робочої зміни у школі, просто неможливо.  Все ускладнювалось тим, що це для мене був перший досвід перекладу художньої літератури.

— Як працювалося над перекладом? Чи важко було органічно поєднати зміст і форму? 

— Було нелегко знайти адекватний відповідник для чеського просторіччя в українській мові. Чеське просторіччя містить багато запозичень з німецької мови, яких, звичайно ж, в українській мові нема. Тож я намагалася знайти те, що називається функційним відповідником, як підказує мій син, який редагував переклад. Тому селяни в моєму перекладі роману подекуди говорять суржиком з домішками російської.

— Переклад – це не тільки перехід від мови до мови, а ще й від культури до культури. Чи складним був цей перехід?

— Я живу в Чехії від 1996 року і занурена в чеську культуру, тож для мене особисто цей перехід не створив складнощів. На жаль, я не можу оцінити, як цей перехід сприйме український читач. Я намагалась максимальнo наблизити чеську культуру, не баналізуючи, не спрощуючи, не намагаючись недооцінити українського читача.

— Які найулюбленіші стилістичні прийоми Радки Денемаркової ви б виділили? Чи вдалося зберегти їх усі? Чи, можливо, від якихось довелося відмовитись і чому?

— Не вдалося зберегти гру слів, яка відштовхується від назви села, де відбуваються події — Пукліце. В оригіналі ця назва, немов ехо, знаходить відображення в інших предметах, що з’являються в назвах деяких розділів:  «пукавец» — тухле яйце, «покліце» — покришка тощо, як певний рефрен повторюється впродовж цілого роману. Довелося відмовитись від цієї формальної звуконаслідувальної гри, щоб не спотворювати змісту.

Така репетитивність, повторювання певного моменту, з’являється у Денемаркової досить часто. Певні речі повторюються в оповіді як мантра, як молитва, зберігаючи порядок слів у реченні. Героїня в особливо тяжких моментах свого життя повторює, наприклад, одну фразу: тільки протриматися, не знепритомніти, не верещати. Я намагалася ідентифікувати такі моменти і послідовно дотримуватися їхнього порядку, працювати з ними так само, як і авторка.

У Денемаркової досить багата, розвинена і своєрідна метафорика, яка своєю красою підкреслює жах окремих подій і ситуацій. Гадаю, це мені вдалося відтворити у перекладі.

— У романі кілька оповідачів: автор і сама героїня. Чи важливо вам було передати мовну індивідуальність кожного оповідача? Чи вдалося цього досягти?

— Я намагалася щонайбільше зберегти своєрідність кожного оповідача. Правду кажучи, вони не настільки відрізняються. У промовах Ґіти є більш розвинена метафорика, образність і гра слів, але в обох випадках ідеться про нормативну чеську мову, і передати це українською не створювало великих проблем .

— Що вам особливо запам’яталося про роботу над цим романом? Розкажіть про найцікавіші моменти.

— Я приміряла на себе страждання головної героїні. Ґіта, як і я свого часу, втратила дитину. В якійсь мірі переживання героїні були для мене досить зрозумілі і близькі. Це був глибокий досвід ідентифікації з головною героїнею. Пригадую доречний вислів Оксани Забужко, яка пише про літературу, як про кровожерного божка. Література живиться плоттю і кров’ю, і не завжди йдеться про плоть і кров автора.

— Чому, на вашу думку, українці мають прочитати цей роман?

— Я перекладала цей роман задовго до повномасштабного російського вторгнення, думаючи, що це буде просте ознайомлення з проблематичними сторонами чеської історії. Війна показала мені цю книжку в іншому світлі, і я її побачила ніби із зовсім іншого боку. Роман розглядає проблеми мовної, культурної ідентифікації, які можуть бути стигматизуючими. Головна героїня на допиті, полемізуючи зі своїми катами, питає: «Що таке мова? Це просто набір слів». Гадаю, що тепер більше ніж будь коли стало зрозумілим, що мова має засадниче значення. Мова може бути зброєю, щитом, стигмою, чи підставою до геноциду. Всі ці речі зараз життєво актуальні для українців, і буде добре про них спробувати розмірковувати відсторонено, на прикладі чужої трагедії.

Є ще один момент. Героїня, повертаючись після війни із концтабору до свого рідного села, не усвідомлює, що це зовсім інше село і зовсім інші люди, попри те, що зовні, здається, змінилося мало що. Шістнадцятирічна дівчина не розуміє, що маєток її сім’ї було розділено між колишніми сусідами. Все, що вона хоче, це лягти у своє ліжко, мати свої книжки і тарілку гарячої юшки. Але це все їй не судилося отримати. Бо все село пам’ятало, що до війни вона говорила німецькою мовою. Історія, на превеликий жаль, повторюється. Те, що сталося з Ґітою Лаушманн, коїться в цю мить з мільйонами українських громадян, які знаходяться під російською окупацією.

Детальніше про роман Радки Денемаркової «Гроші від Гітлера» дізнавайтеся на сторінці видання.